Розділ 2

Мені холодно. Дуже-дуже холодно. Наче зараз не вересневе сонце прогрівало землю, а холодний листопад хльостав по шкірі шквальним вітром. Біля моря завжди трохи прохолодніше, ніж у місті, але не настільки ж.

Я обійняла себе за плечі. Хотіла зігрітися, відчути тепло. А ще краще – заплющити очі, потім відкрити їх і зрозуміти, що все було сном. Я не готова до нової реальності, яка вривається у моє життя разом з Еміном.

У мене багато питань. Від них болить голова.

Де він був раніше?

Чому з'явився саме зараз?

Що думає робити далі?

Страшно... Господи, як мені страшно уявити, чим все обернеться. Чи зможу я зберегти те, що маю? Я три болісно довгі роки збирала себе по шматках в одне ціле. Наново вчилася любити та довіряти людям. Сміятися. Будувати плани. Я вчилась, як у школі навчаються діти: маленькими кроками, день за днем, потроху.

– Замерзла? – Знявши з себе шкіряну куртку, Емін підійшов до мене зі спини. Накрив мої тремтячі плечі своєю курткою, не проґавивши можливості обійняти.

Ще більше затремтіла. Гаряча як віск сльоза скотилася по щоці. Я намагалася ігнорувати емоції, які впали на мене як злива. Але це було марно. Від них не сховатись. Вони всю мене промочили наскрізь!

Крикнути захотілося, та не змогла. Наче навколо шиї затягнувся зашморг. Горло душило. Чи це були сльози?

Емін обійняв мене. Стояв за моєю спиною, притискав до своїх грудей і мовчав. Я чула, як хвилі розбиваються о скелі. Чула, як боягузливо стукало моє серце, але більше я нічого не хотіла чути. Просто тиші, щоби з думками зібратися.

Я розуміла, що відтепер все не буде, як і раніше, і від цього мені хотілося закопатися з головою в пісок. Сховатись від усього світу.

– Як ти жила всі ці роки? Розкажи мені, – тихо попросив Емін, ледь торкнувшись підборіддям моєї маківки.

А мені б його відштовхнути від себе. Скинути з плечей його куртку і скоріше піти. Але я не змогла. Знаючи, що потім буде погано, що голос совісті доведе мене до нервового зриву – я продовжила стояти на місці.

Нехай недовго, зовсім трохи ми побудемо разом. Я так сильно сумувала за ним, що зараз у мене серце зупиниться. Радість. Біль. Усі почуття перемішалися в одному коктейлі. Я справді рада його бачити. Хотіла цього дуже після розлучення, але тримала обіцянку, яку дала одного разу батькові, а потім Олегу – нізащо й ніколи не згадувати Керімова, не намагатися побачитися з ним.

– Я нормально жила, Еміне.

– Розкажи мені про сина. Давидом назвала?

– Так.

– Гарне ім'я. Мені подобається. Чи є на телефоні фотографії хлопчика? Покажи, будь ласка.

Я зволікала, обмірковуючи прохання Еміна. Чи варто йому відмовляти? Напевно ні. Якщо Емін знову з'явився в моєму житті, то коли вони побачаться з Давидом – лише питання часу. І я жах як боюся цієї зустрічі! Давид татом називає Олега, він для нього батько. Хіба ми маємо право травмувати дитину, помінявши їй тата? Це не іграшка, навіть не улюблена машинка. Це ТАТО!

Емін прибрав руки з моїх плечей, щоб я могла дістати мобільний з сумочки. На цю нескладну дію у мене пішла ціла вічність, бо пальці тремтіли, я навіть не з першої спроби змогла розстебнути змійку на сумці. Діставши телефон, відкрила фотогалерею та, знайшовши останні фотки сина, передала мобільний Еміну.

На мить наші руки зіткнулися. Шкіру відразу ж обпекло там, куди доторкнувся Емін.

Зосередивши серйозний погляд на екрані мобільного, Емін переглядав фотографії. Усміхався куточками губ ледь помітно.

– На мене схожий, – стомлено посміхнувся Емін, але вже за кілька секунд насупився, натрапивши на фото, де ми втрьох: я, Олег та син.

Дурна була ідея показати йому фотки. Я подумки відчитала себе за те, що так легко погодилася показати колишньому чоловікові фотографії. Мені б триматися від нього якнайдалі та пам'ятати про той біль, який він мені завдав.

У голові спливають слова тата: “В Еміна все добре, дочко. Живе зі своєю сім'єю закордоном, про тебе навіть не згадує”. У грудях стислося серце. Ну, навіщо я все згадую? Треба б вирізати зі своєї голови як ракову пухлину всі спогади про колишнього чоловіка, інакше вони знову зведуть мене з розуму.

– Тримай, – Емін передав мені мобільний, а я стиснула його пальцями так міцно, як тільки змогла. Мене бомбило від емоцій, і я не знала, як з ними впоратися. – Ти справді щаслива у шлюбі?

– Правда.

– Брешеш? В очі мені подивись, Яро.

Смикнувши підборіддям, я подивилася на Еміна. Моргнула кілька разів.

А колишній чоловік торкнувся мого підборіддя, обхопивши його двома пальцями. Погладив ямочку посередині.

– Мені шкода, маленька, що все так вийшло.

– Якби тобі було шкода, ти так зі мною не вчинив би.

– Я був не правий. Згоден. Наступного ранку, коли я знову прийшов до вас додому, тебе вже не було. Тому так, мені шкода, що так сталося.

– Стривай... Ти приходив до мене додому? – Емін кивнув ледь помітно, а в мене все перевернулося. – Але навіщо?

– За тобою. Хотів ще раз поговорити, але без свідків.

– Навіщо?

– Тому, що я кохав тебе. Хотів, щоби ти залишилася зі мною.

***

Я невідривно дивилася на Еміна і не могла повірити в те, що щойно почула.

"Я кохав тебе", – три прості слова, але такі важливі, нехай і сказані запізно, розтопили в моєму серці лід. Та що там лід? Зізнання Еміна перевернуло весь мій світ догори дриґом, тому що він любив мене, а я нічого про це не знала.

Чому сказав зараз?

Напевно, хотів зробити болючіше. Як у боксі: чим ближче один до одного люди, тим болючіше удар… А Емін непросто вдарив словами, він у нокдаун мене відправив. Не піднятися!

Поспіхом знявши з себе шкіряну куртку, я сунула її в руки Еміну. Обняла себе за плечі, провела руками вгору-вниз – і так зігріюся, аби Керімов більше не надумав до мене наближатися. Адже я не залізна і можу зламатися.

– Якщо ми все з'ясували, то пропоную повернутись до машини. Пам'ятається, ти хотів відвезти мене чи все ж таки викликати таксі?