– Тату, у мене все добре. Давид уже почав говорити. Уявляєш, учора сказав нам з Олегом, що хоче сестричку чи братика. Такий кумедний хлопчик із бойовим характером. Бачив би ти його тільки...
Грудка, яка застрягла у горлі, не дозволила говорити далі. Сльози скотилися по щоках. Опустивши на могилу букет із десяти червоних троянд, я випрямила спину і смикнулася наче як від ляпаса, відчувши поруч із собою присутність людини.
То був чоловік із терпким запахом одеколону, знайомим до болю. Через що у моїй голові ожили ніколи не забуті слова:
"Сподіваюся, ти будеш щаслива, Яро".
Боковим зором я вловила силует, що наближався до мене, і обімліла. Емін. Точно він! Прийшов до батька на могилу у день річниці його смерті, як і я.
Поклавши квіти на плиту з чорного мармуру, Емін випростав спину і став поряд зі мною. А я на нього не дивилася – не могла. Мені дихати стало боляче, ніби грудну клітку здавило лещатами. Я не знаю, звідки взялися в мене сили не зомліти, адже ми жодного разу не бачилися за три роки після нашого розлучення. І далеко від нього я вже почала думати, що змогла забути цього чоловіка, висмикнути любов до нього зі свого серця разом із корінням.
Я помилялася…
– Отже, сина народила. Скільки йому, Яро? – Низький баритон змусив мене здригнутися.
— Два роки, — ледь чутно відповіла, але він почув, бо коли я вирішила піти, то Емін не дозволив мені цього зробити. Впіймавши мене за зап'ястя, змусив зупинитися.
Ми постали один перед одним віч-на-віч.
Все такий самий високий як і раніше. І мені так само треба задерти голову, щоб заглянути в його темно-карі, майже чорні очі.
Я подивилася на нього. І побачила в його холодному погляді біль неосяжних розмірів, через що моє боягузливе серце стиснулося в грудях до розміру тенісного м'ячика.
Ми мовчали. Час тягнувся нескінченністю. Просто стояли навпроти один одного. І мовчали…
Він змінився. Дуже.
На скронях перша сивина, а навколо очей з'явилися нові зморшки – не мімічні, а вже глибокі, як у старості. Тільки Емін зовсім нестарий. Йому тридцять сім, старший за мого чоловіка лише на п'ять років.
– Значить, син мій, – не спитав, а констатував факт.
Я навіть нічого не змогла відповісти. Тому що ця зустріч стала для мене справжньою несподіванкою. Я прийшла до тата на могилу, розмовляла з ним, як це зазвичай роблю, коли приходжу провідати. Мабуть, Емін прийшов трохи згодом. Підійшов нечутно зі спини. І все почув.
– Чому раніше не сказала, що народила від мене дитину?
– Не хотіла ставити тебе перед вибором, Еміне. Тобі треба було врятувати свою дочку, а ми з сином не вписувалися у твої плани.
– Тобто, якби майже через три роки ми з тобою випадково не зустрілися, ти б і далі приховувала від мене хлопчика? – Запитав Емін і я кивнула, а чорні очі колишнього чоловіка налилися дикою люттю.
***
– Вибач, Еміне. Мені треба йти, – не витримавши болю, який роздирав на частини, я вирішила піти, але не пішла. Тільки крок встигла зробити, як Керімов перегородив мені дорогу.
– Поки все не поясниш, ти звідси нікуди не втечеш.
У голосі Еміна чулася сталь, а від колишнього чоловіка віяло справжнім холодом. І я раптом згадала: з чого почалися наші стосунки. Ініціатором всього та завжди була я. Одного разу я полізла до нього цілуватися, а після того, як ми фіктивно одружилися, вночі прийшла в його спальню і роздяглася догола. Емін став моїм першим чоловіком, бо так захотіла я.
Тепер розумію, була дурною. Закоханою до самих вух я не думала про те, що буде завтра. Жила одним днем, ловила кожен момент.
Але відтепер все інакше. Я більше не та легковажна дурепа, якою запам'ятав мене Емін. Тепер я турбуюся про майбутнє, про свою сім'ю і найменше хочу її зруйнувати. Нам ні до чого з Еміном ці розмови, нехай все залишиться як є – мене це цілком влаштовує.
– Я не зобов'язана тобі нічого пояснювати. Пам'ятається, ти просив, щоб я була щасливою. Можеш бути спокійним, я так і зробила – стала щасливою.
– Яро, ти ж не думаєш, що після того, що я дізнався, ми можемо ось так легко зараз розійтися в різні боки?
– Чому ні? Три роки ми ж якось жили, нічого не знали один про одного. І зараз зможемо.
Кривувато посміхнувшись, Емін провів рукою по своїй акуратно підстриженій бороді з темного волосся. Я простежила поглядом за його правою рукою, але так і не побачила на безіменному пальці обручки. Значить, з Оксаною вони не побралися, а можливо, Керімов просто не носить золотистий обідок. Втім, мені має бути байдуже на сімейний статус колишнього чоловіка.
– Де зараз син? Я хочу його побачити.
– Мій син разом зі своїм батьком. Бачитися вам не варто. Дитина тебе все одно не знає.
– Він усиновлений? – продовжив питати Емін, проігнорувавши мій ворожий настрій.
– Ні. Народився у законному шлюбі, але більше я тобі нічого не скажу. Залиш мене в спокою, Еміне. Живи своїм життям, а я житиму своїм. Піклуйся про своїх дітей, а про мого сина забудь. Ти для нього чужа людина. Якийсь дядько, а не тато.
Висловивши в обличчя все, що думаю, я рішуче рушила вперед. На цей раз Емін не став перегороджувати мені дорогу. І я навіть зітхнула полегшено, але дарма. Колишній чоловік наздогнав мене біля центрального входу до цвинтаря.
– Я приїхав на машині. Підвезу тебе.
– Дякую, я на таксі.
Потяглася до сумочки, щоб дістати звідти мобільний.
– Яро, сховай телефон. І не вибрикуйся. Сказав же, підвезу.
– Я з тобою нікуди не поїду, – відповіла і вловила, як на вилицях Керімова заграли жовна. Розлютився? А мені начхати. Для мене його вже три роки як нема. Крапка!
– Поїдеш. Це навіть не обговорюється!
– На своїх ногах і в здоровому глузді я з тобою точно нікуди не поїду.
Різко повернувшись, попрямувала у протилежну від Еміна сторону. Метра три всього встигла пройти, як мене потягло каменем назад. Я навіть нічого не встигла збагнути, не те що пікнути. Схопивши мене як мішок із картоплею, Емін закинув собі на плече.
#2552 в Любовні романи
#572 в Короткий любовний роман
#1229 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.08.2023