Глава 64

Їхнє таксі зупинилося біля входу в ресторан. Богдана зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Усе буде добре. Демид поруч. Вони кохають одне одного. Вони впораються. Вона має вірити в це.

Він обійшов машину, відчинив їй двері, подав руку, допомагаючи вийти. Він був стриманий, але вона бачила, що він теж нервував. Нехай і намагався це приховати.

Вони увійшли в ресторан. Її погляд одразу ж знайшов батьків Демида, які сиділи за круглим столиком у кутку. Його батько, високий, ставний чоловік із холодним поглядом, схилився до дружини, щось їй шепочучи. Мама Демида, елегантна, у суворій темно-синій сукні, виглядала чимось незадоволеною.

Демид міцніше стиснув пальці Богдани, потім відпустив, поклавши руку їй на спину, м'яко підштовхнув до столика.

- Мамо, тату, - сказав він, коли вони підійшли. - Ви вже знайомі, але хочу зробити це офіційно. Це Богдана. Моя наречена.

Богдана відчула, як дихання збилося. Вона натягнула усмішку, намагаючись мати впевнений вигляд, але її серце калатало так, що здавалося, весь ресторан міг почути його глухі удари.

Мати Демида лише коротко кивнула, стиснувши губи. Батько подивився на Дану поверх окулярів, уважно її вивчаючи, немов намагався зрозуміти, що саме його син знайшов у цій жінці.

- Приємно познайомитися, - видавила із себе Богдана, намагаючись не видати свого хвилювання. Вона сіла навпроти батьків Демида, намагаючись не зустрітися з їхніми поглядами.

Демид кинув швидкий погляд на Богдану, його рука лягла на її коліно під столом, міцно стиснула його, немов намагаючись передати впевненість.

- У нас є хороші новини, - почав Демид. - Ми вирішили одружитися.

Настала пауза. Його мама на мить завмерла, її тонкі пальці стиснули край серветки. Батько повільно зняв окуляри, поклав їх на стіл, подивився на сина.

- Так швидко? - сухо запитав він, примружившись. - Ви вирішили одружитися? Скільки ви разом? Місяць?

Богдана відчула, як усередині все стиснулося. Вона ковтнула, краєм ока помітивши, як напружився Демид.

- Ні, більше, - додав він, його голос став твердішим. - У нас є ще одна новина. Ми чекаємо дитину.

Його мама різко випрямилася, очі розширилися, обличчя зблідло. Вона на мить завмерла, а потім швидко піднялася, відсунувши стілець так різко, що той ледь не впав.

- Вибачте, мені потрібно... у вбиральню, - кинула вона, не дивлячись ні на кого, і майже бігом попрямувала в бік дверей із написом «Ladies».

Богдана відчула, як її серце зупинилося, а потім звалилося кудись донизу, немов хтось вирвав із грудей життєво важливий орган. Її найгірші побоювання підтвердилися. Ніхто тут не радий її дитині.

Вона видавила слабку, тремтячу посмішку, кинула швидкий погляд на Демида, той насупився, його рука все ще стискала її коліно.

Богдана повільно видихнула, спробувала взяти себе в руки, але всередині все горіло. Вона не хотіла, щоб їхні стосунки з батьками майбутнього чоловіка почалися з такої напруги. Вона не хотіла стати причиною розбрату в його родині.

- Я... Я, напевно, теж сходжу попудрити носик, - прошепотіла вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Демид насупився.

- Ти впевнена? - його голос прозвучав напружено.

- Усе гаразд, - повторила Богдана, встаючи з-за столу і прямуючи в бік дамської кімнати.

Богдана глибоко зітхнула, зупинившись перед дверима, розправила плечі й рішуче штовхнула двері.

Біля дзеркала, з крижаним виразом обличчя, стояла мати Демида, нервово поправляючи ідеально укладене волосся. Її погляд зустрівся з Богданою у відображенні, і в очах промайнуло холодне здивування. Вона завмерла, перестала возитися із зачіскою, стиснула руки в кулаки. Вона явно була незадоволена новиною.

Богдана зачинила за собою двері, відчула, як у животі все стискається від хвилювання, але не дала собі розгубитися. Вона знала, що має зробити це зараз. Поки є шанс встановити хоч якесь розуміння.

- Мені потрібно поговорити з вами, - почала Богдана, підходячи ближче, не відводячи погляду від холодного обличчя майбутньої свекрухи.

- Про що? - сухо запитала жінка, стиснула пальці на краю мармурової стійки, потім повільно повернулася до Богдани обличчям.

Богдана зковтнула, відчуваючи, як у грудях закипає злість, але постаралася говорити спокійно.

- Я не збираюся виправдовуватися,- відповіла вона твердо, піднімаючи підборіддя. - Я просто хочу, щоб ви знали - я кохаю вашого сина. Я справді його кохаю. І ми щасливі разом.

Жінка хмикнула, її губи скривилися в презирливій усмішці.

- Щасливі? - повторила вона з насмішкою. - З жінкою, яка покинула чоловіка й одразу ж переїхала до іншого? Ти справді віриш, що я прийму тебе в нашу сім'ю?

Богдана відчула, як її щоки спалахнули, але не відступила. Вона зробила крок уперед, зустріла колючий погляд свекрухи, відчула, як пальці стиснулися в кулаки.

- Я знаю, що вам це складно прийняти, - сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо. - Я знаю, що не ідеальна, і так, певною мірою недостатньо хороша для такого чоловіка, як Демид. Але я не прошу вас одразу полюбити мене. Я прошу лише одного - не судіть мене, не знаючи всієї історії. Ви не знаєте, через що я пройшла. Я кохаю вашого сина, і він любить мене. Хіба це не те, чого ви бажали для нього?