Глава 60

Богдана вийшла зі школи, міцніше стиснувши ремінець сумки.

Демид запросив її на побачення. Їхнє перше справжнє побачення. І хоча все здавалося трохи дивним — вона була вагітна від нього, а вони тільки-но почали зустрічатися, — Богдана не могла стримати посмішку. Хотіла сказати йому про дитину, але вирішила, що потрібно зробити це у відповідний момент. Можливо, сьогодні, якщо все піде добре.

Учні пробігали повз неї, вигукуючи: «До побачення, пані Богдано!». Вона посміхалася кожному, відчуваючи, як усередині розпускається легке, тепле почуття.

Учні завжди її любили. Вона була не тільки добрим і справедливим учителем, а й уміла пожартувати, поставити на місце найзухвалішого старшокласника і розрядити обстановку на уроці. Тому на День вчителя вона отримувала цілу оранжерею, а на Новий рік — маленькі, але зворушливі подарунки. Весь учительський склад щоразу заздрив їй.

Усе-таки працювати з дітьми — це окреме щастя.   На щастя, їй рідко траплялися хулігани. Але вона не так уже й довго працює вчителем, тож найскладніше, можливо, попереду.

Але її гарний настрій миттєво випарувався, щойно вона побачила чоловіка, який стояв біля шкільних воріт. Високий, зі звично гордовитим виразом обличчя. Роман.

Серце Богдани впало. Посмішка стерлася з обличчя, ноги ніби приросли до асфальту. Що він тут робить? Чому прийшов? Хіба вони не вирішили все кілька тижнів тому? Адвокат, який представлятиме її інтереси і займається її розлученням, сказав, що Роман спокійно сприйняв новину про розлучення, жодних заперечень не висловлював.

Вона зробила глибокий вдих і продовжила йти вперед, намагаючись виглядати спокійною. Зробила вигляд, що не помітила його, а всередині все стиснулося від напруги.

Дана зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Роман стояв перед нею, руки засунуті в кишені дорогого пальта, підборіддя підняте, погляд колючий. Він явно не збирався йти, поки не виговориться.

— Ми маємо поговорити, — кинув він, зробивши крок до неї.

— Про що? — холодно запитала вона. — Я думала, ми вже все вирішили.

Він усміхнувся, схиливши голову на бік, ніби не вірив у її спокій.

— Вирішили? Ти справді так думаєш? — його губи зігнулися в злісній усмішці. — А як же дитина? Ти що, думала, я нічого не дзнаюся?

У Дани всередині все обірвалося. Серце заколотилося так сильно, що, здавалося, зараз розірве грудну клітку. Вона відчула, як кров прилила до щік, руки затремтіли.

— Про що ти говориш? — постаралася видавити вона, хоча голос тремтів.

— Про що я говорю? — Роман зробив крок ближче, і тепер вони стояли так близько, що Богдана могла відчути запах його одеколону, який раніше їй так подобався. — Ти вагітна, Дано. І навіть не намагайся це заперечувати. Мені вже повідомили.

Богдана на мить заплющила очі, намагаючись зібратися. Як він дізнався? Як? Вона ж нікому не говорила. Нікому, крім... І тут її осінило. Подруга його матері, з якою вона колись зустрічалася на сімейних вечерях, працює в клініці, куди вона ходила. Чорт забирай! Як вона могла про це забути!?

— Ти підла, — продовжував Роман, стискаючи кулаки. — Як ти могла приховати від мене це? Дитина має рости в повній сім'ї, ти не маєш права позбавляти її батька!

Дана різко підняла підборіддя, зустрівшись із його розлюченим поглядом. У ній почала закипати злість. Вона не збиралася вислуховувати моралі від людини, яка першою зрадила їхній шлюб.

— А моя дитина і буде рости в повній сім'ї, — випалила вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо. — Не хвилюйся про це, Ромо.

Він насупився, стиснув щелепи так, що на вилицях позначилися гострі лінії.

— У сенсі? — проричав він. — Ти хочеш, щоб мою дитину виховував якийсь інший мужик?

Богдана закотила очі, ледь стримуючи себе, щоб не вилаятися.

— З чого ти взяв, що це твоя дитина? — випалила вона, уже не переймаючись тим, що хтось може їх почути. — Якби це була твоя дитина, я б тобі повідомила. Ти так не думаєш?

Роман на мить завмер, немов не одразу зрозумів її слова. Моргнув, потім хмикнув, ніби не вірив своїм вухам. Здається, коли він їхав сюди, то навіть не допускав такої думки.

— Про що ти взагалі говориш? — видавив він, зробивши крок назад, ніби вона його вдарила. — Ти хочеш сказати, що...

Богдана склала руки на грудях, відчуваючи, як хвиля полегшення прокочується її тілом. Так, вона боялася цієї розмови, але тепер, коли все було сказано, відчула, ніби скинула камінь із плечей.

— Саме це я хочу сказати, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — У мене інше життя, Ромо. Ти більше не частина його. Я вагітна від іншого чоловіка і я щаслива. Тому давай зробимо так, щоб ми більше не зустрічалися. Домовилися?

Роман відкрив рота, щоб щось сказати, але тут же заткнувся. Він немов не вірив у такий стан справ.
Він кілька секунд мовчав, його очі звузилися, пальці стиснулися в кулаки. На обличчі з'явилося щось середнє між злістю і недовірою.

— Почекай... — видавив він нарешті, роблячи крок до Богдани. — Хочеш сказати, це дитина від Демида?

Богдана напружилася, відчула, як м'язи в тілі стиснулися, готуючись до захисту. Роман завжди був власником. Він не міг змиритися з тим, що втратив її, і тим більше з тим, що хтось інший міг зайняти його місце.