Глава 58

У глибині квартири пролунав легкий звук кроків, і в коридорі з'явилася жінка з теплою посмішкою. Чорне волосся прибране в акуратний пучок, погляд уважний, але доброзичливий.

- О, Богданочко! Яка несподівана зустріч! - вона розплилася в широкій усмішці й простягнула до Дани руки. - Як давно ми не бачилися!

Богдана спробувала посміхнутися, але губи тремтіли, і замість цього вийшов лише незграбний рух.

- Здрастуйте... - видавила вона, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

Вона все ще стискала в кишені куртки знімок з УЗД. Маленька плямочка з серцем, що б'ється, її майбутня дитина. Дитина від Демида.

Тільки тепер вона не знала, як про це сказати. Чи потрібно взагалі говорити про це?

Богдана пройшла у вітальню, озираючись на всі боки. Вона була знайома з його мамою, бо іноді вона гостювала в нього і вони разом збиралися на якісь свята. Вони з Ромою навіть якось підвозили її до дому, коли Демиду прийшлося зірватися на роботу. 

- Сідай, Богдано, - мама Демида жестом вказала на стілець, сама повернулася до стільниці, де вже стояли горнятка й  ваза з печивом. - Я зараз чай наллю. Ти ж не поспішаєш? Маєш час, щоб побалакати?

- Так, звісно, - пробурмотіла Богдана, все ще відчуваючи, як тремтять пальці. Вона присіла на краєчок стільця, намагаючись виглядати спокійною, хоча всередині все клекотіло від суперечливих емоцій.

Демид пройшов повз неї, торкнувся її плеча, і Богдана відчула легкий приплив тепла. Він подивився на неї, його погляд трохи пом'якшився. Вона зрозуміла, що він помітив її збентеження. Підійшов ближче, опустився поруч, їхні плечі стикнулися.

- Як у тебе справи? - мама Демида поставила перед ними чашки з гарячим чаєм, потім сіла навпроти, склавши руки на колінах. - Що в тебе нового? Як Роман?

Богдана здригнулася, мало не пролила чай на коліна. Запитання було очікуваним, але все одно застало її зненацька. Вона судорожно ковтнула, опустила очі на чашку, намагаючись не видати своїх емоцій.

- Ми... - почала вона, потім кинула швидкий погляд на Демида, сподіваючись на його підтримку. Він уже подався вперед, готовий перехопити ініціативу, але вона все ж вирішила сказати сама. - Ми з Романом розлучаємося.

У кімнаті повисла важка тиша.  Мама Демида завмерла, її обличчя на мить застигло, як маска, потім брови піднялися, а очі розширилися від здивування.

- Розлучаєтеся? - повторила вона, нахиляючись трохи вперед. - Як так? Чому? Ви ж стільки років разом, я думала, у вас усе добре. Чому тоді ти тут? Я думала тебе Роман відправив щось передати Демиду.

Богдана відчула, як жар піднімається до щік. Вона знову подивилася на Демида, сподіваючись, що він скаже хоч щось. І він сказав. Але не те, чого вона очікувала.

- Ми разом, мамо, - твердо вимовив він, несподівано переплітаючи пальці з її. Його хватка була міцною, і в цьому жесті було щось заспокійливе. - Ось чому Богдана тут.

Богдана зовсім не очікувала такого повороту. Вони навіть не обговорювали, в яких стосунках перебувають, а Демид так просто заявив перед матір'ю, що вони разом. Богдана була приголомшена.

Мама Демида кліпнула, переводячи погляд з їхніх зчеплених рук на обличчя обох. Її губи трохи прочинилися, брови зійшлися на переніссі.

- Разом? - перепитала вона, трохи хитнувши головою, наче не могла повірити своїм вухам. - Але...

Богдана відчула, як кров відхлинула від обличчя, серце завмерло. Вона не знала, що сказати. Виправдовуватися? Зізнатися? Прикинутися, що це жарт?

Але Демид, здавалося, вже прийняв рішення за них обох. Його пальці міцніше стиснули її долоню.

- Хіба не ти скаржилася, що я ніяк не остепенюсь і не знайду собі жінку? Ну, ось я знайшов ту, з ким би хотів побудувати серйозні стосунки, - його голос прозвучав твердо, без вагань.

Богдана не могла повірити, що він так спокійно і впевнено заявив це. Її очі розширилися, серце забилося швидше. А мама Демида стиснула губи, її погляд став колючим, незадоволеним.

Коли Богдага була дружиною Романа, вона її любила, завжди для прикладу Демиду ставила, казала - ось таку дружину треба шукати, синку! А тепер... тепер вона, здається, ненавидить  Богдану.

- Ось як... - протягнула вона, кидаючи назад у вазочку печиво, немов раптово втратила до нього апетит. - Несподівано...

Настала гнітюча тиша. Богдана відчувала, як її серце калатає так голосно, що, здавалося, його стукіт віддається в стінах кімнати. Вона крадькома кинула погляд на Демида. Він так само міцно тримав її руку, його погляд був холодним, упевненим, немов він ухвалив рішення, від якого не збирався відступати.

І в цей момент вона зрозуміла, що, можливо, не все так погано і новина про дитину не виявиться для нього такою вже жахливою.