Глава 56

Богдана сиділа на кухні, стискаючи холодними пальцями кухоль із ледь теплим чаєм. Її трясло. У голові крутилися уривчасті, колючі думки, а серце то шалено калатало, то завмирало, немов намагаючись скинути надлишковий тиск страху. 

Що їй робити? Як тепер жити? Демид не дзвонив їй відтоді, як висадив біля під’їзду після тієї фатальної ночі на базі відпочинку. Коротке повідомлення про термінове відрядження на об’єкт в іншу область — і тиша. Глуха, вакуумна тиша, яка з кожним днем ставала дедалі важчою. Богдані здавалося, що він просто вирішив позбутися її, наляканий наслідками їхнього пориву або тим брудним скандалом, який влаштував Роман.

Її знову затрясло. Мало їй було виснажливого розлучення, втрати житла та статусу, так тепер вона ще й завагітніла від чоловіка, який, схоже, викреслив її зі свого графіка!

Раптом до горла знову накотила нудота — різка, невідворотна. Богдана підхопилася, ледь не перекинувши кухоль, і побігла до ванної. Глибокий вдих, ще один. Світ навколо почав розпливатися. Жар, що піднявся від грудей до обличчя, змінився липким холодом.

— Господи... — прошепотіла вона, вмиваючись крижаною водою.

Вона подивилася в дзеркало і ледь впізнала себе. Бліде, майже прозоре обличчя, темні кола під очима, мокрі пасма волосся липнули до чола. Вона виглядала як тінь тієї жінки, якою була ще місяць тому.

«Ні, ні, це помилка. Це просто організм здає під натиском стресу. Тести часто помиляються», — гарячково шепотіла вона собі, намагаючись зачепитися за цю хитку надію.

Поки ще не пізно, потрібно все з’ясувати. Зараз. Негайно. Їй потрібні точні, медичні підтвердження, а не пластикова смужка з аптеки за рогом. Тремтячими руками вона почала обдзвонювати приватні клініки. В одній із них, на іншому кінці міста, звільнилося місце на УЗД через годину.

Богдана схопила сумку. Пальці не слухалися, коли вона намагалася витягти гроші з гаманця. Кожна секунда зволікання здавалася їй тортурами.

Таксі приїхало швидко. Вона забилася в кут заднього сидіння, відчуваючи, як дрібно вібрують коліна. Водій щось запитав про маршрут, але вона лише махнула рукою, не в силах вимовити ні слова. Вона дивилася у вікно на весняне місто, яке кудись поспішало, поки її власне життя зав’язувалося у мертвий вузол. Черговий напад нудоти змусив її притиснути хустинку до рота.

— Приїхали, дівчино. Вам точно добре? Може, лікаря покликати? — таксист обернувся, з тривогою дивлячись на пасажирку.

— Дякую, якраз до нього і йду, — видавила вона, кинула купюру на сидіння і майже вибігла з машини.

Богдана ледь усвідомлювала реальність. Вона піднялася сходами, штовхнула важкі скляні двері й опинилася в просторому холі.

— Добрий день, я... я на прийом. На одинадцяту. Записувалася годину тому, — промовила вона, намагаючись не зустрічатися поглядом з адміністратором.

У горлі стояв такий клубок, що кожне слово доводилося виштовхувати з болем. Вона відчувала себе максимально вразливою, оголеною перед цією ситуацією. Вона — вчителька, яка завжди вчила дітей відповідальності та моралі, тепер стоїть тут, самотня, розгублена, чекаючи підтвердження того, що назавжди змінить її світ.

— Проходьте. Лікар чекає на вас у кабінеті номер п’ять, — професійно-ввічливо відповіла дівчина за стійкою.

Богдана пішла довгим коридором. Кожен крок відгукувався пульсацією у скронях. Вона не знала, чого хоче більше: почути «так» чи «ні». Почути, що вона носитиме під серцем дитину Демида, чи дізнатися, що це лише гра її виснаженої психіки.

Вона зупинилася перед дверима, зробила останній глибокий вдих і постукала.

Лікар, жінка років сорока з добрими очима, уважно подивилася на Богдану.

— Які у вас скарги? — м'яко запитала вона.

Богдана зковтнула, мнучи пальцями поділ кофти.

— Я... тест зробила... — прошепотіла вона, відчуваючи, як піднімається хвиля жару. — Він показав дві смужки, але, напевно, це помилка.

Лікарка підняла брови, трохи нахиливши голову.

— Дві смужки рідко бувають помилкою. Коли у вас були останні місячні?

Богдана завмерла. Затримка. Як довго? Пам'ять раптом відмовилася підказувати точну дату. Вона спробувала зосередитися, але в голові все змішалося.

. — Я... я не пам'ятаю точно.

Лікарка кивнула, зробила позначку в карті.

— Дуже схоже на вагітність, — сказала вона спокійно. — Давайте зробимо УЗД, щоб виключити інші патології.

Богдана кивнула, відчуваючи, як руки холонуть, а серце раптом уповільнює свій шалений ритм. Вона пішла за лікарем у сусідній кабінет і лягла на кушетку.

— Дивіться на екран,— сказала лікарка, повертаючи монітор.

Богдана розплющила очі. На чорно-білому екрані ледь можна було розібрати щось. Темні плями, білі смуги. І раптом - маленьке, ледь помітне серцебиття. Пульсація. Життя. Її дитина.

— Дев'ять тижнів, — спокійно вимовила лікарка, прибираючи датчик. — Вагітність підтверджується.

Голова паморочилася. Вона ледь помітила, як лікарка сунула їй чорно-біле зображення. Маленьку плямочку з пульсуючим серцем.