53

Коли Роман кинув погляд на жіночу кофту, необачно залишену на кріслі, Демид навіть не здригнувся. Він лише повільно обернувся, простеживши за поглядом колишнього друга, і в його очах промайнула холодна байдужість.

— Тут що, лише одна дівчина у всьому комплексі? — кинув він з викликом.

— Думаєш, я не впізнаю речі своєї дружини? — Роман зробив різкий крок уперед, його обличчя перекосилося від люті. — Я їй цю кофту сам купував. Забирайся з дороги, Демиде!

Демид миттєво виставив руку, перегородивши шлях. Його м'язи напружилися під тканиною футболки.

— Не сьогодні, Романе.

— Прибери руку, я сказав!

Вони застигли, дивлячись один на одного, як два хижаки перед смертельною сутичкою. Повітря навколо, здавалося, стало густим і наелектризованим. Навіть нічний ліс за дверима затамував подих у передчутті вибуху.

— Ти, бляха, думаєш, я не розумію, що ти намагаєшся зробити? — Роман підвищив голос до крику.

— А ти думаєш, вона на тебе досі чекає? — Демид вимовив це дивно спокійно, і ця впевненість била сильніше за кулак. — Вона не твоя власність, Романе. Звикай до цього.

Роман різко штовхнув його в плече, намагаючись прорватися всередину. Демид відступив на крок, але не від слабкості — він зрозумів, що ховатися більше немає сенсу. Пора було поставити крапку. Назавжди.

— Богдано! — закричав Роман, вриваючись у кімнату. — Богдано, я знаю, ти тут! Виходь!

Він почав гарячково нишпорити очима по кутках, а потім щосили гупнув кулаком по дверях ванної кімнати. Інших варіантів не було.

Двері повільно відчинилися. Богдана вийшла, тримаючи голову високо, хоча її пальці зрадницько тремтіли. Волосся було розпатлане, обличчя — блідим, мов крейда, але в очах не було страху. Тільки втома.

— Ти що тут робиш? — її голос був тихим, але твердим.

— Ну що ж... — процідив Роман, і в його погляді спалахнула справжня ненависть. Він із силою стиснув кулаки. — Тепер усе ясно. Моя «свята» дружина...

Богдана відступила назад, але Демид у два кроки перетнув кімнату і став поруч із нею, затуляючи її своїм плечем від усього світу.

— Ти. З ним. З моїм найкращим другом! — Роман тицьнув пальцем спочатку в неї, потім у Демида. — Поки я, як ідіот, намагався зрозуміти, де помилився, поки хотів поговорити, все виправити... ви тут...

— Досить, — обірвав його Демид.

— Не смій затикати мені рота! — вибухнув Роман. Його крик було чути далеко за межами будиночка. — Я тобі довіряв! Ми разом стільки років пройшли! А ти... ти спав із моєю дружиною!

— З жінкою, яку ти зрадив і виставив за двері, — відчеканив Демид. — Твоєю дружиною вона бути перестала в ту мить, коли ти привів Тетяну у ваше ліжко.

Ззаду, біля прочинених дверей, почувся голос Вадика. Глухий, стриманий, але з явним відтінком розчарування:

— Демиде... Ти реально переспав із Богданою? Тобто все, про що Рома казав останні дні — правда?

Демид різко обернувся до нього. У його очах спалахнуло роздратування.

— Вадику, якщо ти не знаєш, що відбувалося за зачиненими дверима їхнього дому, то краще мовчи. Роман сам усе похерив задовго до цієї ночі.

Роман знову зробив крок уперед, його трусило від люті.

— Це нічого не змінює! Це зрада, Демиде! Зрада друга!

Богдана відчула, як її починає бити дрібне тремтіння. Груди стиснуло так, що дихання стало уривчастим. На порозі будиночка почали з’являтися інші люди — гості свята збіглися на крики. На неї дивилися, її обговорювали, її звинувачували поглядами, ніби це вона була причиною всієї цієї брудної сцени.

Демид відчув її стан. Він міцно, майже до болю, стиснув її долоню у своїй.

— Ми йдемо звідси, — сказав він коротко.

Він потягнув її за собою до виходу, але Роман перегородив шлях.

— Ніхто нікуди не йде! Я з тобою ще не закінчив!

— А я з тобою — так, — раптом відповіла Богдана. У її голосі з’явилася залізна, холодна рішучість. — Іди геть, Ромо. Хіба ми не розлучаємося? Я думала, ти вже давно Тетяну в нашу квартиру перевіз. Що, невже кинула тебе, не витримавши й місяця? Ну звісно... це тільки на людях ти такий щедрий і турботливий, а насправді — ти просто людина-гівно.

Вона поправила волосся  і з викликом подивилася йому прямо в очі.

— Моє життя тебе більше не стосується. Навіть не смій вимовляти моє ім'я.

— Думаєш, це кінець? Думаєш, я ось так просто відпущу тебе до нього? — Роман наблизився, але Демид миттєво висунувся вперед.

— Якщо ти зараз до неї хоч пальцем доторкнешся — я тобі руки переламаю, — тихо, майже пошепки кинув Демид.

Гості навколо завмерли. Роман стиснув кулаки, його груди ходили ходуном, але він не рушив. Він знав — Демид не кидає слів на вітер.

— Я тебе назад не прийму, навіть якщо на колінах повзати будеш і благати про прощення! — прошипів він Богдані, кидаючи останню спробу вжалити. — Запам'ятай це!