Глава 52

Демид увійшов до кімнати, і Богдана, яка сиділа на ліжку, загорнута в білосніжне простирадло, миттєво підняла голову.

Їй не потрібно було бачити його обличчя повністю — достатньо було вловити різку лінію плечей та надмірну, майже металеву жорсткість у рухах, щоб зрозуміти: щось трапилося. Повітря в кімнаті, ще хвилину тому солодке й розслаблене, раптом стало гострим, як лезо.

— Одягайся, — кинув він тихо, але так безапеляційно, що заперечення застрягли в неї в горлі. — Роман приїхав.

У Богдани немов підлога під ногами провалилася в безодню. Світ, який вона так старанно вибудовувала останні кілька годин, розсипався на друзки.

— Як... приїхав? — хрипко запитала вона, судомно натягуючи ковдру майже до підборіддя, наче це могло захистити її від реальності. — Ти впевнений? Демиде, ти не помилився?

Демид мовчки кивнув. Він підійшов до крісла біля вікна, став боком до неї і вперся плечем у стіну. З боку він здавався розслабленим, але Богдана бачила, як ледь помітно тремтять його пальці від стриманої люті.

— Вадик його зустрів. Схоже, він його й запросив... сказав, що ти тут, — процідив він крізь зуби.

— Він шукає мене? — паніка почала накривати її хвилею.

Богдана вже гарячково рилася у своєму одязі, намагаючись водночас утримувати простирадло. Ну що за чортівня? Вона тільки-тільки дозволила собі відпустити контроль, перестала аналізувати кожен подих і просто віддалася тому, чого так сильно жадала. І ось — кара прибула за розкладом.

— Не хвилюйся, — кинув Демид, не повертаючи голови. — Не думаю, що він наважиться сунутися сюди. Але... про всяк випадок будь готова.

Він замовк, а Богдана почала судомно натягувати штани. Ноги плуталися в тканині, вона зачепилася за край ліжка і тихо вилаялася. Обличчя горіло, шия палала, а всередині грудей усе збилося в болючий вузол.

— Чорт... — пробурмотіла вона, борючись із замком блискавки.

Демид не рухався. Він стежив за нею пильно, і в цьому погляді було щось більше, ніж просто занепокоєння.

— Ти ж не збираєшся до нього повернутися... правда? — запитав він раптом. У його голосі прозвучало щось таке, від чого Богдана завмерла.

Він справді злякався. Не того, що Роман застане їх разом — Демиду було плювати на чутки чи осуд. Він злякався, що в її серці ще залишився попіл, який може спалахнути від одного слова колишнього. Раптом вона з тих жінок, що готові пробачити будь-яке приниження заради ілюзії «сім'ї»? Демид відчував, що якщо це так, він просто не витримає. Зірветься.

Богдана випросталася. В одній руці вона стискала ліфчик, у другій — футболку. Вона подивилася йому прямо в очі, і її погляд був твердим, незважаючи на збентеження.

— Звісно ні, — сказала вона хрипко, але впевнено. — Ніколи.

Демид коротко кивнув. Напруга трохи відпустила його плечі, але в очах все одно лишилася важка тінь — чи то ревнощі, чи то передчуття неминучої бійки.

Богдана відвернулася, застібаючи білизну, і ніби ненароком, намагаючись розрядити атмосферу, додала:

— Вибач, я тобі шию подряпала... Дуже помітно.

Демид ледь помітно усміхнувся, торкнувшись садна на шкірі.

— Переживу.

Він підійшов ближче і на мить торкнувся її плеча. Богдана затримала дихання. Усе ще було так свіжо, так незаплановано... Вона не знала, що принесе їм завтрашній день, але відчувала, як зв’язок між нею та Демидом міцнішає з кожною секундою, витісняючи спогади про Романа в глибоке, темне минуле.

Раптом стукіт у двері розірвав тишу кімнати. Богдана здригнулася і злякано відступила на крок, дивлячись на двері так, ніби там стояв сам диявол. Серце пропустило удар, а потім застукало з такою силою, що заклало вуха.

Демид зреагував миттєво. Він мовчки вказав підборіддям на двері ванної кімнати.

— Іди, — тихо кинув він.

Вона не сперечалася. Швидко прослизнула в невелике приміщення і прикрила за собою двері. Стукіт повторився — ще гучніше, ще нахабніше.

Демид видихнув крізь стиснуті зуби, розправив плечі й різко, ривком відчинив двері котеджу.

На порозі стояв Роман. Злий, розпатланий, із запаленими очима та важким диханням людини, яка шукає конфлікту.

— Я дружину свою шукаю. Ти не бачив її? — виплюнув він, намагаючись зазирнути за спину Демида.

Демид не рушив із місця, перегородивши прохід своїм масивним тілом. Він сперся плечем об одвірок, дивлячись на колишнього друга з відвертою насмішкою.

— Дружину? — повторив він холодно. — По-моєму, ти щось переплутав, Романе. Вона вже подала на розлучення. Твоєї дружини тут немає.

— Не будь гівнюком, Демиде, — процідив Роман, стискаючи кулаки. — Наші з нею стосунки тебе ніяк не стосуються. Відійди з дороги.

— Шукай її в іншому місці, — голос Демида став низьким, як гуркіт грому перед бурею. 

Роман зазирнув йому за спину в кімнату, просканував простір, не випустивши з поля зору зім'яте ліжко.

—Це її кофта? — він різко вказав на крісло, де Богдана перед цим кинула річ.