Глава 51

Демид тихо прикрив за собою двері дерев’яного котеджу. Нічна прохолода миттєво огорнула його розпалене тіло, вітер пройшовся по плечах, куйовдячи волосся, але навіть цей березневий холод не міг остудити той жар, що вирував у ньому.

Він спустився на одну сходинку вниз, намацав у кишені джинсів пачку цигарок і запальничку. Клацнув вогник, освітивши на мить його зосереджене, напружене обличчя. Глибока затяжка. Дим наповнив легені, трохи прояснюючи свідомість. Йому треба було прийти до тями. Треба було зупинити цю шалену карусель у голові й просто видихнути.

Усередині, за тонкими дерев’яними стінами, залишилася Богдана. Загорнута в ковдру, з розпатланим волоссям і припухлими від поцілунків губами. Її тіло було теплим і податливим, вона пахла так, що в нього досі йшла обертом голова. Він провів вільною долонею по обличчю, стираючи залишки напруги.

Він не хотів, щоб це було просто помилкою. Не хотів, щоб це стало «хвилинною слабкістю» або «п’яним зривом» на святі. Ні. Він хотів, щоб це стало початком. Чимось справжнім, великим і невідворотним. Він вирішив це для себе ще там, у лазні, коли вперше торкнувся її шкіри без заборон.

«Я швидко», — подумав він. — «Викурю одну й повернуся. Я не залишу її надовго».

Думка про те, що вона чекає його в ліжку, змушувала серце битися швидше. Йому кортіло повернутися, обійняти її, шепотіти їй на вухо всякі дурниці, які він тримав у собі роками.

Саме в цей момент темряву лісової дороги розрізали два потужних промені фар.

Демид здригнувся і миттєво напружився, як хижак, що відчув чужинця на своїй території. Машина повільно під’їхала, хрумтячи гравієм, і зупинилася на вільному паркувальному місці біля СПА-комплексу. Двигун заглух, фари згасли, залишивши лише тьмяні габарити.

Демид примружився, вдивляючись у силует авто. Сріблястий седан преміум-класу. Він упізнав його миттєво, ще до того, як відчинилися двері.

Це був Роман.

«Якого біса?» — промайнуло в голові, і спокій вечора розлетівся на друзки.

Світлана ж клялася, що не запрошувала його. Казала, що буде лише «своє» коло, без токсичних колишніх. Демид інстинктивно відступив у  тінь, притулившись спиною до стіни будиночка. Він залишився поза зоною світла вуличних ліхтарів, ставши невидимим спостерігачем. Звідси він бачив усе як на долоні.

Дверцята водія відчинилися. Із салону вийшов Роман. Самовпевнена хода,  дорогий піджак, накинутий на плечі, ніби він приїхав не на природу, а на ділові переговори. Вони не розмовляли вже чортзна-скільки часу. Роки міцної чоловічої дружби перекреслила одна зрада і один вибір Демида стати на бік Богдани.

Назустріч Роману від головної альтанки вже поспішав Вадик. Чоловік Світлани йшов швидко, і, що найгірше, на його обличчі не було й тіні здивування. Він простягнув руку для привітання, ніби чекав на цього гостя.

Отже, Вадик усе-таки його покликав. Потай від дружини, потай від Богдани. «Чоловіча солідарність», — з огидою подумав Демид.

Він стиснув щелепи так, що заболіли зуби. Його рука з цигаркою ледь помітно затремтіла — не від страху, а від люті, що закипала в жилах. Він не знав, навіщо Роман приперся сюди посеред ночі, але інтуїція волала: нічого доброго це не віщує.

Усередині його будиночка, у його ліжку, лежала жінка, яку цей самовпевнений ідіот розтоптав, а тепер приїхав, мабуть, забирати «своє».

— То де моя дружина? — голосно, по-хазяйськи запитав Роман, навіть не привітавшись толком. Тиша ночі дозволила Демиду почути кожне слово.

— Та тут десь, — Вадик невизначено махнув рукою в бік комплексу. — Була з нами в лазні, парилася. А зараз... може, до себе в кімнату пішла. Ти давай, Ромчику, не гарячкуй. Знайди її, поговори спокійно і помиріться нарешті. Скільки можна дурня валяти?

Вадик підбадьорливо поплескав друга по плечу, граючи роль миротворця.

Демид повільно опустив голову, дивлячись на тліючий вогник у своїй руці. Пальці стиснули фільтр, ламаючи цигарку навпіл.

З кожним почутим словом холодна лють піднімалася все вище, затоплюючи здоровий глузд. Він не міг повірити, що Вадик вирішив втрутитися в чуже життя таким брудним способом. Що дає йому право вирішувати за Богдану? Що дає йому право зводити її назад із тим, хто витер об неї ноги? 

Але цього не буде. Не сьогодні. Не поки Демид дихає.

Він кинув зламаний недопалок на землю і з силою розчавив його підошвою кросівка, вдавлюючи в бруд.

Кінець сумнівам.

Демид різко розвернувся і вийшов із тіні. Він попрямував до входу у свій будиночок.

Звук кроків змусив чоловіків біля машини замовкнути. Роман обернувся на звук.

Їхні погляди зустрілися.

Відстань була невеликою — метрів двадцять. Але в цьому просторі пробігла така висока напруга, що, здавалося, повітря заіскрило. Роман завмер, впізнавши колишнього друга. Його очі звузилися, на обличчі промайнула суміш подиву і підозри.

Демид не зупинився. Він навіть не сповільнив ходи. Він лише на секунду затримав на Романові важкий, крижаний погляд, у якому читалося чітке попередження: «Навіть не думай наближатися».

Потім він коротко, ледь помітно кивнув.