Глава 50

Богдана застигла, все ще відчуваючи, як його гаряче дихання торкається її щоки. Демид дивився на неї пильно, не відриваючись, і в глибині його зіниць читалося таке відверте бажання, що в неї підкошувалися ноги.

Усе всередині тремтіло, кров пульсувала у скронях, нагадуючи просту й водночас лякаючу істину: вона — жива жінка, і те, що вона відчуває зараз, — це природно, правильно й неминуче.

Демид повільно відсторонився, хоча цей рух, здавалося, дався йому з величезним зусиллям. Він поправив рушник на стегнах, намагаючись повернути собі бодай крихту самовладання, проте погляд видавав його — він тримався на самому краї прірви.

— Я піду до себе в будиночок, — сказав він низьким, майже невпізнанним голосом. — Якщо захочеш... я чекатиму.

Коли двері за ним зачинилися, Богдана провела долонею по обличчю, потім по шиї. Шкіра палахкотіла. Адреналін вирував у венах, змішуючись із усвідомленням того, що її тягне до цієї людини з некерованою силою.

Вони були знайомі стільки років. Чому ж раніше він був просто «другом Романа»? Що змінилося тепер? Чому вона ніби прозріла і побачила в ньому ту глибину й надійність, яких їй так не вистачало все життя?

Вона вийшла з лазні — всередині вже не було чим дихати, здавалося, вона перегрілася до самої душі. Вечірнє повітря обдало її приємною прохолодою. Біля басейну чулися сплески та сміх хлопців, але Богдана пройшла повз, нікого не помічаючи.

На неї, на щастя, ніхто не звернув уваги. Вона швидко переодягнулася в будиночку дівчат і, не озираючись, попрямувала в бік сусіднього котеджу, де оселився Демид.

Кожен крок по гравійній доріжці відгукувався в серці гучним ударом. Чи правильно це? Чи не пошкодує вона завтра? Але Богдана йшла далі. Тому що хотіла. Тому що нарешті здалася самій собі. У його погляді, у кожному його дотику було те, чого вона була позбавлена роками — справжня, беззастережна увага до неї самої.

Вона відчувала себе живою. Бажаною. Справжньою.

Підійшовши до дверей його будиночка, вона зупинилася на мить, глибоко видихнула, намагаючись вгамувати серцебиття, і рішуче постукала.

Усередині почувся рух, і за кілька секунд двері відчинилися.

Демид стояв на порозі. Він уже встиг одягнути джинси та чорну футболку, яка підкреслювала його широкі плечі. Його погляд миттєво потемнішав, коли він побачив її. Вони застигли один навпроти одного, і повітря між ними знову наелектризувалося. Богдана забула про вечірню прохолоду, забула про те, що за пів години вони з дівчатами мають виносити торт для Світлани із запаленими свічками.

Весь світ стиснувся до розмірів цього порогу.

Він не вимовив ні слова. Схопив її за руку і потягнув усередину. Зачинив двері  зсередини. Світ зовні залишився за стіною.

Богдана не встигла отямитися, як він уже розвернув її до себе, притиснув спиною до дверей, долоні лягли на стіну по обидва боки від  її голови, обрамляючи її, ніби замикаючи простір.

— Ти впевнена? — тихо запитав він. Голос хрипкий, занадто спокусливий.

Його губи перебували надто близько від її.

Вона кивнула. І все. Демид зірвався з ланцюга. Цього для нього було достатньо. Минулого разу вони обидва були несповна розуму, накоїли дурниць, цього разу йому важливо було знати, що і вона цього хоче.

Він не міг повірити, що може нарешті володіти нею. Роман дурень, що упустив її. А він не дозволить після цієї ночі їй нікуди подітися. Він занадто довго чекав і більше чекати не має наміру.

Демид накрив її губи поцілунком — глибоким, жадібним, таким, від якого в Дани підігнулися коліна. Він тримав її, не даючи впасти. Його руки ковзнули до її талії, стиснули її, притягнули ближче.

Вона відчула, як уся тремтить — від бажання, від страху, від внутрішньої слабкості, що нахлинула хвилею.

Богдана стиснула пальці на його футболці, ніби намагалася зачепитися за реальність. Але реальністю був він. Його дихання. Його тіло. Його губи, що цілували її так, ніби в ній була вся його потреба, вся туга, все, що він тримав усередині занадто довго.

Він відірвався від неї лише на мить, щоб стягнути з неї кофту. Пальці ковзнули по оголеній шкірі, і в неї перехопило подих. Вона помітила в його погляді захоплення. Він смикнув лямки купальника і той зісковзнув униз.

— Ти з розуму мене зводиш, — видихнув він у її шию. — Та ніч не виходить у мене з голови.

Він дивився їй в очі. Його пальці провели по її ключицях, ніби перевіряючи - чи не відсторониться. Чи не передумає. Чи не скаже «стоп».

Але вона не сказала.

Вони як божевільні рушили до ліжка, не розриваючи обіймів. Забули про гостей і про те, що не вимкнули світло і їх можуть побачити через вікна.

Він штовхнув її на матрац, навис, навалився всім тілом, ніби хотів розчинитися в ній. Руки ковзнули по її шкірі грубо, з жадібністю. Губи — знову на її шиї, на ключицях, на грудях. Він не просив. Він брав. А вона дозволяла йому робити це. Здавалася йому з кожним вдихом, з кожним стогоном.

— Не відпущу тебе, — прошепотів він. — Нізащо.

Він був занадто гарячим. Занадто сильним. Занадто бажаним.