Глава 49

Вечір остаточно вступив у свої права, забарвлюючи небо над озером у глибокі фіолетові та густі помаранчеві відтінки.

Повітря стало помітно свіжішим, воно пахло  хвоєю та остигаючим вугіллям мангала. У високій траві біля альтанки вже почали свій вечірній концерт перші комахи, а з боку лісу долинав ледь вловимий шепіт вітру.

Після ситної вечері, пересипаної гучними тостами та сміхом, гості почали  розосереджуватися по території бази відпочинку: хтось пішов до берега, хтось залишився допивати вино в затінку терраси.

— Вадик сказав, що лазня вже натоплена, — голос Світлани пролунав м’яко, але впевнено. — Хто планував паритися — йдіть переодягайтеся, там усе підготовлено.

Одна з дівчат, поправляючи волосся, глянула на іменинницю:

— А ти з нами?

Світлана підняла очі, наповнені якоюсь особливою внутрішньою тишею, і повільно похитала головою.

— Ні-ні, мені в моєму стані краще остерігатися таких перепадів температури. Лазня — це не для вагітних.

Вона перевела погляд на Богдану, яка весь цей час намагалася бути якомога непомітнішою, і тепло посміхнулася.

— А ти йди. Відпочинь нарешті по-справжньому. Провітрися, посидь зі всіма в парилці, розслабся. Тобі це зараз просто необхідно.

Богдана миттєво зніяковіла, відчуваючи, як серце зробило зайвий удар.

— Не знаю… Я якось не дуже…

— Купальник із собою брала? — перебила її подруга, примруживши очі.

— Ну… так, — пробурмотіла Богдана, згадуючи чорний лаконічний комплект, кинутий у сумку «про всяк випадок».

— От і все. Дано, ти зараз складаєшся на дев’яносто відсотків зі стресу і на десять — із хронічної втоми. Йди, змий це з себе. Тобі корисно змінити картинку.

Так Богдана опинилася на вузькій стежці, що вела крізь низькі чагарники до невеликого дерев’яного зрубу на березі. Усе всередині стискалося від незручності. Вона йшла трохи позаду компанії, намагаючись злитися з вечірніми тінями, що подовжувалися на землі. Думка про те, що там буде Демид, обпікала.

Коли дівчата увійшли в передбанник, спека вдарила в обличчя миттєво. Чоловіки вже були там. Богдана швидко скинула одяг, загорнулася в рушник і, глибоко вдихнувши, переступила поріг парилки.

Усередині було волого і пахло евкаліптом. Демид сидів на нижній полиці. На його стегнах був лише білий рушник, а шкіра вже блищала від дрібних крапель поту. Його фігура в напівтемряві здавалася монументальною. Богдана різко опустила очі, намагаючись не розглядати рельєф його плечей, пройшла вглиб і сіла в самому кутку, ближче до кам’янки.

Пар у лазні густішав. Вадик хлюпнув на камені воду, і повітря стало майже нестерпно щільним, воно тиснуло на легені, витісняючи всі сторонні думки. Дівчата через кілька хвилин почали жартувати, що серце зараз вистрибне, і хтось запропонував вийти охолодитися в озері. Один за одним друзі почали залишати парилку, зачиняючи за собою  двері.

Тиша навалилася важким куполом. Залишилися тільки вона і він.

Богдана відчула, як стає важко дихати — і не від жару. Вона піднялася, намагаючись не дивитися в його бік. Хотіла вислизнути слідом за іншими, але не встигла.

Його рука різко, але неймовірно точно обхопила її зап’ястя. Вона здригнулася, наче від удару струмом. Обернулася і зустрілася з його поглядом. Демид дивився на неї знизу вгору. Його вологе волосся прилипло до скронь, щоки були червоними від високої температури, а очі… в них палало щось таке, що змушувало забути про все на світі.

Він одним коротким ривком притягнув її до себе.

Богдана ледь не втратила рівновагу. Вона спіткнулася і, щоб не впасти, змушена була впертися руками в його груди. Гарячі. Мокрі. Тверді, як камінь. На частку секунди повисла пауза. Демид не говорив ні слова, та вони й не були потрібні. Він просто дивився на неї — так, ніби вона була єдиним киснем у цій задушливій кімнаті.

І наступної миті він впився в її губи.

Він цілував її без дозволу, грубо і водночас відчайдушно, ніби не міг більше чекати жодної секунди. Його руки ковзнули по її спині, притягуючи ще ближче, стираючи будь-який простір між ними. З губ Богдани вирвався глухий стогін. Уся напруга, весь той лід, який вона так старанно вибудовувала між ними весь цей день, раптом почали плавитися і стікати.

Рушник зсунувся зі стегон Демида. Вона відчувала його збудження, відчувала його силу і те, як сильно він її прагне. Він відірвався від її губ лише на мить, щоб провести гарячим язиком по її шиї, а потім уткнувся чолом у її скроню, важко і часто дихаючи.

— Ходімо звідси… — прошепотів він хрипко, і його голос вібрував прямо в її серці. — Поки ніхто не повернувся.