Глава 48

Сонце повільно скочувалося за кудлаті верхівки сосен, розливаючи над озером густий, мов липовий мед, золотавий блиск. Квітневий вечір дихав прохолодою, але в альтанці ставало дедалі галасливіше.

Вадик, притулившись до масивного стовпа, перебирав струни гітари, і гості, підігріті шампанським та вином, намагалися підтягувати мотив, щораз збиваючись на сміх. Хтось реготав занадто гучно — Богдана помітила, що та сама дівчина колега Світлани, намагається привернути увагу Демида всіма доступними способами.

Богдана трималася з краю. Вона почувалася зайвим елементом у цій злагодженій конструкції чужих веселощів. В одній руці вона стискала келих із сангрією, до якого майже не торкалася, а іншою безжально комкала паперову серветку, перетворюючи її на білу потерту кульку. Щоразу, коли сміх Демида долинав до її вух, серце робило болісний кульбіт.

Світлана, попри свій стан, була всюдисущою. Вона то зникала в будиночку, то знову з’являлася, перевіряючи, чи всього вистачає на столі. Зрештою, вона підійшла до Богдани й м’яко перехопила її за зап’ястя.

— Богдасю, рятуй! Допоможеш мені на кухні? Потрібно нарізки красиво розкласти, а то в мене через цей токсикоз усе з рук валиться, — вона зробила благальне обличчя. — Там усе на столі: ножі, тарілки, зелень. Я зараз підійду, тільки плед візьму.

Богдана кивнула, вдячна за можливість легально втекти від загального спостережного пункту.

— Звісно, Світлано. Я все зроблю.

На кухні дерев’яного котеджу панував затишний напівморок, розбавлений лише світлом витяжки. На столі справді чекали контейнери: сири, сиров’ялене м’ясо, пучки свіжої кінзи та кропу.

Богдана зосереджено взялася до роботи. Вона різала твердий сир на ідеально рівні скибочки, викладаючи їх віялом. Вона майже закінчила з першою тарілкою, коли почула позаду важкі, впевнені кроки. Двері прочинилися, і в отворі з’явилася постать, яка змусила її пальці здригнутися.

Демид стояв, притулившись плечем до одвірка. У напівтемряві він здавався ще масштабнішим, ще небезпечнішим. В одній руці він тримав пляшку вина, в іншій — штопор. 

— Світлана сказала, ти тут, — промовив він спокійно, але в його голосі вібрувала низька нота, від якої по шкірі Богдани побігли сироти. — Тобі потрібна допомога?

— Уже майже все, — вона відвернулася до столу, гарячково розкладаючи огірки. — Йди до гостей, там Світлана якусь розважальну програму готувала.

Демид не пішов. Він мовчки підійшов ближче, поставив пляшку на стіл і став поруч. Пауза затягнулася. Богдана чула його дихання — рівне, глибоке. Чула, як скрипнув корок під тиском штопора. Але найгучніше в цій тиші бахкало її власне серце.

— З тобою все гаразд? — раптом запитав він, не дивлячись на неї, зосереджений на пляшці.

Богдана випрямилася, намагаючись опанувати тремтіння в голосі.

— Звісно. А чому має бути інакше?

Демид нарешті повернув голову. Його очі в світлі лампи здавалися майже чорними.

— Ти уникаєш мене весь день, Богдано.

Вона різко розвернулася до нього.

— Я? Уникаю тебе? Це ти зараз розважаєшся в компанії, яку Світлана так дбайливо для тебе підібрала. Я просто не хотіла заважати вашому знайомству. Твоя супутниця, здається, налаштована дуже рішуче.

Демид нахмурився, його погляд став важким, випробувальним. Він зробив крок до неї, скорочуючи дистанцію до критичної. Богдана відчула жар, що виходив від його тіла.

— Вона мені не цікава, — відрізав він.

Кілька слів — і Богдана відчула, як невидима петля на її шиї нарешті послабла. Полегшення було таким солодким, що вона ледь не випустила тарілку.

— Світлана чекає… — прошепотіла вона, не наважуючись підняти очі, і швидко прошмигнула повз нього до виходу, відчуваючи його погляд на своїй спині.