Глава 47

Кінець березня вривався в життя зухвало й сонячно. Небо сяяло  глибокою блакиттю. За вікном автівки пролітали перші несміливі ростки зелені, а повітря, що вривалося в прочинене скло, пахло якось по особливому.

Богдана сиділа на пасажирському сидінні, нервово зчепивши пальці на колінах. Подруга, сяючи від щастя, яке дарувала їй вагітність, весело розповідала про плани на сьогоднішнє святкування.

— Дано, ти просто розслабся! Буде барбекю, Вадик замаринував м’ясо за своїм секретним рецептом, візьмемо настільні ігри, подихаємо лісом. Ніякої роботи, ніяких проблем і, головне, жодних думок про розлучення і все таке! Тільки ми і приємна компанія.

Богдана слухала її щебетання, і на якусь мить тривога справді відступила. Легкість, якої вона не відчувала місяцями, тонкою ниткою просочилася в душу. Можливо, Світлана мала рацію? Можливо, цей виїзд за місто — саме те, що допоможе їй нарешті перестати озиратися назад?

Коли машина з’їхала з основної траси на розбиту путівку, автівку почало добряче підкидати на вибоїнах. Невдовзі попереду з’явилися акуратні дерев’яні будиночки бази відпочинку та велика альтанка біля самого лісу. Звідти вже тягнувся апетитний дим від мангала, змішуючись із ароматом хвої.

— Приїхали! — оголосила Світлана, глушачи мотор.

Дівчата вибралися з салону. Світлана, як справжня іменинниця-організаторка, заздалегідь зібрала всіх подруг, у кого не було власного авто, і навіть встигла зупинитися дорогою за кавою, тож компанія прибула в піднесеному настрої. Богдана вийшла, вдихнула на повні груди свіже лісове повітря і спробувала посміхнутися. Посмішка вийшла дещо натягнутою, але вперше за довгий час вона була принаймні щирою.

Проте варто було їй повернутися в бік альтанки, як усередині все обірвалося і з гуркотом полетіло в прірву.

Біля мангала, впевнено орудуючи щипцями для м’яса, стояв Демид. На ньому були прості темні джинси та біла футболка, яка облягала його фігуру так щільно, що кожна лінія рельєфних м’язів здавалася викарбуваною з каменю. Він про щось весело розмовляв із Вадиком, чоловіком Світлани, і здавався абсолютно розслабленим і спокійним.

Дана завмерла, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Вона не очікувала побачити його тут. Хоча, якщо подумати логічно, це було неминуче. Вадик і Роман давно дружили з Демидом, вони були частиною однієї компанії роками. Ніхто не вважав за потрібне її попереджати. Навіщо? Вона розлучається з Романом, а не з усім його оточенням.

Світлана, не помічаючи заціпеніння подруги, підхопила її під лікоть і потягнула вперед. Поруч йшла колега Світлани — дівчина, яку Богдана бачила вперше. Світлана нахилилася до неї і заговорщицьки, але досить голосно прошепотіла:

— Бачиш он того красеня в білій футболці? Це Демид. Я зробила все можливе, щоб ви сьогодні опинилися в одному місці. Далі дій сама. Зроби так, щоб ви цієї ночі опинилися в одному ліжку.

Дівчата захихотіли, а Богдана ніби отримала удар під дих. Її серце болісно стиснулося, а щоки миттєво спалахнули яскравим вогнем. Світлана не просто запросила її — вона влаштовувала «оглядини» для іншої жінки прямо на очах у Богдани.

Намагаючись приховати збентеження і розпач, що підступав до горла, Дана попрямувала до альтанки. Вона взяла пластикову склянку з пуншем і почала пити дрібними ковтками, вдаючи, що її надзвичайно цікавить розмова про ландшафтний дизайн, яку вела одна з гостей. Вона змушувала себе не дивитися в бік мангала, де Демид тепер знайомився з тією самою колегою Світлани.

Але вона відчувала його присутність кожною клітинкою шкіри. Напружений, немов зведена пружина, він, хоч і розмовляв з іншими, крадькома кидав на неї важкі, чіпкі погляди. Щоразу, коли їхні очі випадково зустрічалися, у неї збивалося дихання.

Демид дивився на неї так, ніби хотів щось запитати, або, навпаки, звинуватити в чомусь. Але відверталася першою завжди вона, ховаючи очі.

Богдана вперто тримала дистанцію. Вона допомагала нарізати овочі, накривати стіл, навіть кілька разів розсміялася з жартів Вадика.

З кожним спійманим поглядом Демида кров бігла жилами швидше, і вона вже не розуміла, на кого злиться сильніше: на Світлану за її недолуге сватання, на Демида — за те, що він просто тут існує і дихає, чи на саму себе.

Їй було нестерпно боляче бачити поруч із ним іншу жінку. Кожна посмішка тієї дівчини, кожен її випадковий рух у бік Демида викликали у Богдани напад глухої люті, змішаної з відчаєм.

Незважаючи на розлучення, на страх, на холодність у їхніх останніх розмовах, вона зрозуміла одну страшну річ: вона все ще не хотіла ділити його ні з ким. Навіть якщо він ніколи не буде належати їй по-справжньому.

Вона бачила, як та дівчина підійшла ближче до нього, щось запитуючи про м’ясо. Демид відповів, ледь посміхнувшись, але Богдана помітила, як його пальці сильніше стиснули рукоятку щипців, а погляд знову метнувся до неї, шукаючи її реакцію в натовпі гостей.