Глава 46

Наступного вечора, коли Богдана вже планувала відкласти телефон і зануритися в читання, щоб бодай на кілька годин втекти від власних думок, екран раптом ожив.

Світлана.

Богдана мимоволі всміхнулася. Світла була однією з небагатьох подруг, з якими вона зберегла щирі стосунки попри складний характер Романа. Вони не спілкувалися вже кілька тижнів, і Богдана впіймала себе на думці, що справді скучила за цим голосом.

— Богдасю! Привіт! — енергійно защебетала Світлана, щойно та прийняла виклик. — Слухай, я відразу до справи!

— Привіт, Світланко, — втомлено відгукнулася Богдана, опускаючись на край ліжка. — Що за справа?

— У мене ж день народження через два тижні, ти ж не забула? Хочу тебе бачити. Жодного пафосу чи купи людей, тільки наше вузьке коло. Посидимо спокійно, попліткуємо, подихаємо весняним повітрям. Погоду обіцяють чудову. Ти ж будеш?

Усередині Богдани все напружилося. Радість від дзвінка миттєво змінилася тривогою.

— Світлано... Дякую за запрошення, справді. Але... — вона зам'ялася, підбираючи слова. — Я не впевнена, що це гарна ідея. Ти, мабуть, ще не знаєш... Ми з Романом розлучаємося. Я пішла від нього.

На тому кінці лінії запала довга, важка пауза. Потім Світлана тихо, але виразно видихнула:

— Знаю, Дано. Кілька днів тому мій чоловік проговорився, що Рома вже встиг «презентувати» йому свою версію вашого розриву.

Світлана помовчала секунду, а потім додала твердо, не залишаючи місця для заперечень:

— Але мені байдуже, що він там наплів. Я хочу почути твою правду. І на свято я Романа не кликала. Тож не переживай — його там не буде. Тільки свої, перевірені люди. Тобі зараз конче потрібно змінити обстановку, повір мені.

Богдана прикусила губу, відчуваючи, як очі застилає волога. Хто б міг подумати, що звичайна підтримка подруги може виявитися такою гострою і водночас цілющою.

— Дякую, — прошепотіла вона, ковтаючи клубок у горлі. — Мені це важливо.

— І ще... — голос Світлани раптом став тихим, майже сором’язливим. — Я вагітна.

Богдана на мить затамувала подих. Тепла радість за подругу та гостра, пронизлива туга за власною нездійсненою мрією вдарили одночасно.

— Світланко... — видихнула вона. — Боже, це просто неймовірно. Вітаю вас! Це справжнє диво.

— Дякую, люба, — засміялася та, і в її сміху було стільки щирого щастя, що Богдана мимоволі всміхнулася теж. — Тому тепер мені хочеться лише спокою і своїх людей поруч. Жодних ресторанів чи гучної музики. То як, ти прийдеш?

Богдана заплющила очі. Сім’я... Майбутнє... Дитина. Усе те, що вона так відчайдушно намагалася врятувати, але що розсипалося в попіл. Проте вона розуміла: ховатися в мушлі власного горя нескінченно не можна. Життя триває, навіть якщо здається, що воно зупинилося.

— Прийду, — нарешті відповіла вона. — Дякую, що покликала.

Коли виклик завершився, Богдана ще довго сиділа в тиші темної кімнати. У грудях все ще було важко від спогадів, але в цій тяжкості з’явився крихітний промінь світла. Наче крізь випалену землю пробився перший, ледь помітний зелений паросток. Настав час жити далі. Жити краще, ніж до цього.