Глава 44

Березневе повітря вже не обпікало морозом, але все ще залишалося колючим і сирим. Богдана, яка нарешті відчула, що хвороба відступила, не змогла змусити себе провести суботу в чотирьох стінах орендованої квартири.

Вона одяглася, обмотала шию теплим шарфом і вийшла на вулицю. Дорогою до парку Богдана зазирнула в маленьку пекарню. Запах свіжої випічки на мить повернув її в дитинство, і вона купила два одеські рогалики. Не для себе. Їй хотілося просто посидіти біля штучного озера, де ще з осені оселилися лебеді та дикі качки, і подумати про своє життя.

Парк був напівпорожнім.

Богдана підійшла до самого краю дерев’яного помосту, дістала рогалик і почала відщипувати маленькі шматочки, кидаючи їх птахам. Білосніжний лебідь поважно підплив ближче, витягнувши довгу шию, і Богдана мимоволі всміхнулася.

У голові, попри намагання розслабитися, знову закрутилися думки. Вчора вона нарешті зробила те, на що не могла наважитися тиждень — з’їздила до суду і подала заяву на розлучення. Суддя вже призначив дату засідання. Це був короткий, формальний візит, але після нього Богдана відчула себе так, ніби з її плечей зняли величезний, брудний мішок.

Дивним було інше — Роман мовчав. За ці дні жодного дзвінка, жодного повідомлення, жодної погрози «залишити її ні з чим». Ця тиша була нетиповою для його вибухового характеру. Вона була занадто глибокою, занадто підозрілою.

«Можливо, він справді зрозумів, що це кінець? — подумала вона, кидаючи черговий шматочок хліба качкам, що зчинилися в бійці. — Або він зараз занадто зайнятий Тетяною, щоб згадувати про «зрадницю-дружину».

Вона зітхнула, дивлячись на далеку забудову. Їй відчайдушно потрібно було забрати речі з їхньої колишньої квартири. Там залишилася її улюблена синя сукня, яку мама подарувала на минулий Новий рік, коробка зі старими фотографіями, де вона ще маленька на руках у дідуся, і книжка з англійської класики, де між сторінками лежали засушені квіти.

Але думка про те, що доведеться зустрітися з Романом, бачити його обличчя, чути його голос — сковувала її крижаним страхом. Вона була ще занадто крихкою для цієї очної ставки.

Пальці вже заклякли від холодного вітру, а щоки палали. Богдана витрусила крихти з паперу і вже збиралася йти, як раптом її погляд мимоволі зачепився за пару на ажурному містку, що з’єднував два береги озера.

Серце пропустило удар, а потім важко загупало в ребра.

Демид.

Вона впізнала б цю впевнену поставу, ці широкі плечі та манеру тримати руки в кишенях пальта серед тисячі людей. Він не був один. Поруч із ним стояла молода, неймовірно красива дівчина. Навіть здалеку було видно, що її бежеве пальто коштує стільки, скільки Богдана заробляє за місяць або два. Її доглянуте волосся розвівалося на вітрі, а на обличчі сяяла безтурботна посмішка.

Дівчина щось жваво розповідала, сміючись і час від часу торкаючись його ліктя — легко, власницьким жестом людини, якій це дозволено.

У Богдани все всередині стиснулося. Немов хтось різко висмикнув землю з-під її ніг, залишивши висіти над прірвою. Холодний березневий вітер раптом перетворився на крижаний вихор, який пронісся прямо по серцю, залишаючи після себе випалену порожнечу.

Вона застигла, не в силах відвернути погляд. Кожен їхній жест, кожен нахил голови здавався їй ударом гострого ножа. Ось Демид усміхнувся дівчині — не тією суворою, стриманою посмішкою, якою він підбадьорював Богдану, а якось інакше. Тепліше? Вільніше? Він схилився до своєї супутниці, щось тихо промовив їй на вухо, і вона знову засміялася, трохи притулившись до нього.

Богдана прикусила губу так сильно, що відчула металевий присмак крові. Залишки другого рогалика випали з її тремтячих пальців просто у воду. Лебеді обурено каркнули, очікуючи на добавку, але вона їх більше не чула і не бачила.

Вона різко розвернулася і швидким, майже гарячковим кроком пішла геть. Геть від озера, геть від цього проклятого містка, геть від картини, яка щойно вщент розтрощила її душу.

У горлі стояв такий міцний клубок, що було боляче дихати. В очах щипало від непроханих сліз, які заважали бачити дорогу. Вона майже бігла парковою алеєю, лаючи себе на чому світ стоїть.

«Чому? Чому ти так реагуєш, дурепо?! — кричала вона самій собі в думках. — Він вільний чоловік. Він успішний, красивий. Ти сама сказала «забути». Ти сама просила його не заходити далеко. Він має право на життя, на побачення, на таких от ідеальних дівчат!»

Але логіка не допомагала. 

Вона відчула себе настільки маленькою, сірою та нікчемною, що захотілося просто зникнути. Вона — вчителька з червоним носом від застуди, з нерозібраними валізами в орендованій кімнаті та незакінченим розлученням. А там — зовсім інший світ. Світ, у якому Демиду було легко і спокійно. Світ, у якому їй ніколи не було місця.