Глава 43

Демид помітив її першим. Він різко підвівся зі стільця, ніби його прошило розрядом струму, і на мить у повітрі повисла важка, майже фізична напруга.

— Привіт, — коротко кинув він, і його голос змусив Богдану здригнутися.

— Привіт... — ледь чутно відповіла вона, несвідомо міцніше стискаючи ремінець сумки, що тиснув на плече.

Аліса миттєво кинула на неї вивчаючий погляд, затримавши на губах ту саму загадкову посмішку. Богдана зробила крок уперед, відчуваючи, як усередині все скручується в тугий хворобливий вузол. Вона не розуміла, що тут відбувається. Чому він сидить на цій кухні? Чому вони так розмовляють?

— Ти що тут робиш? — нарешті видихнула вона, переводячи погляд із сяючої Аліси на зосередженого Демида.

Він провів долонею по потилиці — цей жест завжди видавав його, коли він почувався неясно або намагався підібрати правильні слова.

— Взагалі-то, я до тебе приїхав. Хотів перевірити, як ти, — він криво всміхнувся, і в його очах промайнуло щось схоже на полегшення. — Провідати хвору, привіз смаколиків... А тебе вдома не виявилося.

Богдана завмерла. На мить уся її внутрішня буря, вся ця гіркота й ревнощі, що накопичилися за кілька хвилин підслуховування, просто розчинилися.

Він приїхав до неї. Не до Аліси.

Несподіване полегшення теплою хвилею розлилося по всьому тілу, знімаючи втому й ломоту. Їй захотілося заплющити очі й просто видихнути цей важкий тиждень.

— Ну... у мене ж робота, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як хвилювання тепер змішується з ніяковістю.

Демид зробив крок ближче. Його погляд потемнішав, став суворим.

— Ти повинна була відлежуватися, — сказав він різко, майже з докором. — Ти ж ще зовсім слабка. На тобі лиця немає.

Богдана зчепила пальці в замок. Щоки почали горіти — і цього разу не від вірусу.

— Хтось же має працювати, — тихіше вимовила вона. — Я не могла залишитися вдома. І так кілька днів випало...

Голос зрадницьки здригнувся. Вона ненавиділа це відчуття — виправдовуватися, почуватися маленькою дівчинкою перед ним. Демид дивився на неї довго, наче зважував кожне її слово, намагаючись стримати порив підхопити її на руки й віднести в ліжко.

Аліса в цей час демонстративно повільно розмішувала цукор у чашці, але Богдана шкірою відчувала її увагу — чіпку, липку, оцінюючу.

Демид зсунув брови, ніби вагався, а потім, знову ніяково почухавши потилицю, додав:

— Я ще... на дачу заїжджав. Бабуся з дідусем навантажили повний багажник. Свинина, домашні закрутки... Я подумав, мені одному стільки не з'їсти, пропаде.

Він знизав плечима, намагаючись надати голосу буденності, ніби це звичайна випадковість.

— Завіз тобі частину. Все одно я сам майже не готую, — він кивнув на пакети, що вже стояли на стільниці.

Богдана моргнула, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. Його пояснення про «забагато набрав» звучало як чиста брехня, але ця брехня була найсолодшою річчю, яку вона чула за останні роки.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Голова йшла обертом. Ще пів години тому вона почувалася самотньою, викинутою на узбіччя життя, а тепер перед нею стояв він — такий надійний і такий неймовірно свій.

— Гаразд. Я поїду, бо справ накопичилося, — Демид перевів погляд на Алісу, сухо кивнув їй, а потім знову подивився на Богдану. Цього разу набагато м'якше. — Якщо щось знадобиться — одразу телефонуй. Пообіцяй мені.

Він вийшов, і звук зачинених дверей залишив по собі відчуття раптової порожнечі.