Глава 42

Наступні два дні злилися для Богдани в одну суцільну сіру пляму. Хвороба не відступала: температура вперто трималася на позначці тридцять вісім, у роті стояв присмак міді, а тіло було настільки слабким, що навіть похід до кухні за водою здавався підкоренням Евересту. Вона буквально лежала пластом, провалюючись у важкий сон без сновидінь і здригаючись від кожного звуку в під’їзді.

Але в п'ятницю вибору не залишилося. У дев'ятому класі була запланована контрольна з англійської, і замінити її було нікому — колеги теж хворіли, — клятий грип! — а програма йшла вперед. Проковтнувши ударну дозу жарознижувального, Богдана якось дошкутильгала до школи.

Уроки пройшли як у тумані. Вона роздавала завдання, стежила за дисципліною, але сил майже не додалося. Одразу після дзвінка вона пішла до банкомату біля метро, зняла частину зарплати — ці папірці в руках давали хоч якесь, нехай і мізерне, відчуття незалежності. Потім, не маючи сил на громадський транспорт, викликала таксі.

Дорогою вона дивилася на екран телефону. Роман мовчав. За всі ці дні — жодного повідомлення, жодного гнівного дзвінка. Це було дивно, навіть лякало. Раніше він не залишав її в спокої, постійно погрожував судом, поділом майна чи просто виливав на неї свою лють.

«Може, він справді зійшовся з Тетяною? — майнула думка, і Богдана здивувалася тому, що відчула не біль, а щось схоже на надію. — Мені було б легше, якби він виявився «ще гіршим», остаточно перекресливши наше минуле». Провина за ніч із Демидом все ще нила десь глибоко всередині, і їй потрібні були нові докази підлості Романа, щоб виправдати власну слабкість.

Коли Богдана відчинила двері нової квартири, її увагу привернули чоловічі черевики в коридорі. Темні, дорогі, бездоганно чисті. Вона напружилася. Сама ж Аліса ще кілька днів тому суворо казала: «Ніяких чоловіків без попередження».

Знявши пальто, Богдана вже збиралася тихо пройти до себе, але застигла на місці. З кухні долинав чоловічий голос.

Низький, впевнений, такий знайомий, що серце пропустило удар.

Демид.

Богдана обережно підійшла ближче до напіввідчинених дверей, затамувавши подих.

— Я ж сказав, я не голодний, Алісо. Дякую за пропозицію, але мені час їхати, — голос Демида звучав спокійно, майже м’яко.

У відповідь пролунав дзвінкий сміх сусідки.

— Та годі тобі! Я чула, що ти живеш один і харчуєшся абияк, бо весь час на роботі. Не можна так, Демиде. Чоловік повинен їсти домашнє. Ну, скуштуй хоча б цей пиріг, я спеціально сьогодні пекла…

Богдана відчула, як її наче вдарило струмом.  Чому він тут? Чому він так невимушено базікає з Алісою?

Ця сцена ранила її значно глибше, ніж вона могла очікувати. В душі здійнялася справжня буря: пекуча образа, ревнощі та гострий біль. Їй здавалося, що її просто замінили. Що поки вона хворіла в своїй кімнаті, світ продовжував крутитися без неї, і Демид, який ще кілька днів тому так ніжно обіймав її уві сні, тепер спокійно обговорює свій раціон із цією яскравою блондинкою.

Відчуття непотрібності, яке вона так старанно гнала, накрило її з головою. Вона почувалася зайвою у власній квартирі, де інша жінка вже встигла «пригостити» її чоловіка… хоча Демид і не був її чоловіком. І саме це усвідомлення було найболючішим.