Глава 40

Глава 47

Богдана прокинулася від дивного відчуття — поєднання легкої важкості в голові та надмірного, майже задушливого тепла. Тіло здавалося млявим, немов після виснажливої подорожі, а скроні ледь пульсували. Вона хотіла було повернутися на інший бік, але раптом завмерла. Зовсім поруч, майже впритул до свого обличчя, вона відчула чуже, розмірене дихання.

Вона повільно, міліметр за міліметром, повернула голову і застигла, боячись навіть моргнути.

Демид спав поруч, обличчям до неї. Його груди розмірено піднімалися, губи були прочинені, волосся трохи скуйовджене.

Серце Богдани на мить зупинилося, а потім затріпотіло десь у самому горлі.  Що він робить тут? Чому вона не пам'ятає, як вони опинилися в одному ліжку?

Вона різко відвела погляд, гарячково перевіряючи свій стан під ковдрою. Простирадло було збите, але футболка і шорти на місці.

Все гаразд.

Тривога трохи відпустила, але на її місце миттєво прийшло пекуче збентеження. Вона намагалася відновити події вечора: температура, аптека, склянка води... і все. Далі — чорна діра. Цього разу вона точно не пила ніякого алкоголю, отже... він сам вирішив лягти поруч?

Думка про це розлилася по шкірі гарячим соромом. Богдана заплющила очі й вирішила не рухатися. Нехай думає, що вона ще спить — так простіше, так безпечніше.

Минуло кілька хвилин, і Демид поворухнувся. Вона відчула, як матрац піднявся — він обережно відсунувся, підвівся на ліктях і, здається, довго дивився на неї.

Потім, переконавшись, що вона не прокинулася, він дуже тихо встав. Крізь вії Богдана встигла побачити, як він натягнув футболку, провів рукою по обличчю і вийшов, безшумно прикривши за собою двері.

Вона тут же сіла на ліжку, вчепившись пальцями в ковдру. Що, чорт забирай, відбувається?

Погляд зачепився за тумбочку: градусник, пляшка води, розкрита упаковка жарознижувального. Очевидно, він просто не зміг залишити її одну з такою температурою. Просто ліг поруч, щоб контролювати її стан. Тільки й усього?

Богдана важко видихнула, ховаючи обличчя в долонях. Вона прислухалася: Демид не пішов. З кухні долинав брязкіт посуду. Їй було неймовірно ніяково залишатися в ліжку, поки він там господарює, але й вийти до нього зараз — з розпатланим волоссям і опухлим після хвороби обличчям — бракувало сміливості.

За п'ятнадцять хвилин він зазирнув до кімнати, тримаючи тарілку і чашку гарячого чаю. Прикидатися сплячою вже не було сенсу.

Запах їжі був настільки спокусливим, що живіт Богдани миттєво зрадницьки нагадав про себе. Вона винувато глянула на нього з-під ковдри, підтягуючи коліна до грудей.

— Обов'язково поснідай, — спокійно сказав Демид, ставлячи все на тумбочку. Він присів на край ліжка. — Тобі потрібні сили. Вчора ти майже нічого не їла.

— Ти не повинен був... ну... залишатися. Це неправильно, Демиде, — пробурмотіла вона, уникаючи його прямого погляду.

Він ледь помітно усміхнувся:

— Ти хочеш сказати, що я мав залишити тебе з температурою під сорок і спокійно поїхати додому? Я б собі цього не вибачив, Богдано.

Вона опустила голову, почуваючись абсолютно роззброєною. Їй здавалося, що вона виглядає жахливо, і це тільки додавало дискомфорту. Вона хотіла щось відповісти, але звук вхідних дверей, що раптом відчинилися в коридорі, змусив обох здригнутися.

Секунда — і на порозі спальні з'явилася мініатюрна блондинка в пальті. Років двадцяти п'яти, з ідеальною укладкою і щиро здивованим виразом обличчя.

— Ой... — протягнула вона, переводячи погляд із Богдани, закутаної в ковдру, на напівголого Демида, що сидів на її ліжку. — Не знала, що ти не одна.

Дівчина замовкла і грайливо всміхнулася.

— Перепрошую, я Аліса. Сусідка. А ви, мабуть, і є та сама Богдана?

Богдана спалахнула до коренів волосся. Вона лише кивнула, мріючи провалитися крізь землю. Аліса, напевно, вже зробила свої висновки: тільки заїхала, а вже привела чоловіка.

— Так... я Богдана. Приємно познайомитися.

— Я Демид. Брат Стефанії. Я тут кран лагодив, — відрапортував він, підводячись.

Аліса з неприхованою цікавістю оглянула його атлетичну фігуру і знову посміхнулася. Богдані цей погляд зовсім не сподобався.

— Точно! Стефанія мені твої фото показувала, ви схожі. Ти справді кран полагодив? Оце дякую! — затараторила вона. — Може, я можу якось віддячити за таку послугу?

— Нічого не потрібно, — Демид перевів погляд на Богдану, затримавшись на секунду на її обличчі. — Гаразд, не буду заважати вам знайомитися. Я поїду. Одужуй, Дано.

Він вийшов, залишивши Богдану наодинці з новою сусідкою та дуже змішаними почуттями.