Глава 39

Демид просидів біля ліжка цілу вічність, немов вартовий на посту. Його погляд раз у раз повертався до Богдани. Він знову і знову торкався її чола тильною стороною долоні, тихо зітхаючи — жар ніяк не хотів відступати.

Він розумів, що треба йти, але змусити себе підвестися було неможливо. Сумління просто не дозволяло покинути її, безпорадну й охоплену лихоманкою, одну в порожній квартирі.

Нарешті він підвівся, відчуваючи, як затерпла спина. Пройшов до ванної кімнати й увімкнув воду. Струмені душу трохи змили напругу, що накопичилася за день, але тривога в серці лише міцнішала.

Закінчивши, він узяв рушник — той самий, яким користувалася вона. На секунду він завмер, притиснувши м’яку тканину до обличчя. Вона пахла Богданою. Він вдихав цей ледь вловимий аромат, почуваючись майже збоченцем, але не міг відірватися.

Повернувшись до спальні, Демид зупинився в дверях.

«Так не можна», — промайнуло в голові.

Вона все ще була дружиною Романа. Офіційно — не колишньою, а чинною дружиною його найкращого друга. Ця думка роз’їдала його зсередини, як кислота.

Попри те, що Роман сам знищив їхній шлюб, попри всі його зради, роки дружби не викреслиш одним днем. Тепер вони з Романом фактично стали ворогами, і цей внутрішній конфлікт розривав Демида на шматки.

Він опинився між двох вогнів, але почуття до жінки, яка спала перед ним, виявилися сильнішими за будь-яку чоловічу солідарність чи правила честі.

Демид підійшов до ліжка й присів на самий край. Прислухався: дихання стало рівнішим. Щоки Богдани все ще палали, але коли він знову торкнувся її чола, воно вже не було таким розпеченим. Схоже, ліки нарешті почали діяти.

Він озирнувся навколо. У кімнаті не було ні зручного крісла, ні дивана. Іти в спальню її сусідки було б верхом непристойності — це була територія абсолютно чужої дівчини.

Тоді він обережно приліг на ліжко поруч із Богданою. З самого краєчка, поверх ковдри, намагаючись навіть не торкатися її плечем. Підклав руку під голову і заплющив очі.

Слухати її розмірене дихання в тиші нічної квартири було дивним, небезпечним, але водночас неймовірним заспокоєнням. Вперше за довгі роки він був саме там, де хотів бути.

Сон не йшов. Усередині Демида все наче пульсувало й розривалося на шматки. Богдана була так близько — на відстані одного подиху. Він відчував тонкий аромат її цитрусового шампуню, який дурманив голову сильніше за будь-який алкоголь.

Руки свербіли від дикого бажання обійняти її, притиснути до себе, захистити від усього світу, але він зціпив зуби, змушуючи себе не рухатися.

Серце гупало в грудях так гулко, що кожен удар, здавалося, віддавався болем у скронях.

Богдана трохи поворухнулася уві сні. З-під ковдри вислизнула її рука і безпорадно лягла на простирадло, майже торкаючись його ліктя. Демид завмер, боячись навіть дихнути. Якби ж тільки можна було торкнутися її шкіри... бодай кінчиком пальця. Але він знову стримався, хоча горло стиснуло спазмом.

Як же він втомився. Втомився роками бути «просто другом». Втомився ховати почуття, що роз’їдали його зсередини, як кислота. Він хотів, щоб вона посміхалася лише для нього. Щоб її погляд належав тільки йому. Чорт... він хотів її всю. Будь-яку: зі сльозами на очах, зі збентеженою посмішкою, з розпатланим волоссям чи з цією виснажливою температурою. Він хотів кожну її частку.

Демид перевертався з боку на бік, марно намагаючись знайти положення, у якому тіло не зводило б від болісної напруги. У голові нескінченним фільмом прокручувалися кадри: від тієї самої першої зустрічі у книгарні до божевільної ночі в його квартирі.

Він провалився у важкий сон лише під ранок, але майже одразу прокинувся від нестерпної задухи. Різко розплющивши очі, Демид миттєво усвідомив, що сталося. Якимось чином він опинився під ковдрою, а його рука... рука міцно обіймала Богдану.

Він лежав до неї впритул, притискаючи її до себе з такою силою, ніби боявся, що вона зникне, варто йому послабити хватку. Його лоб торкався її скроні, а гарячий подих лоскотав їй шию.

Богдана не прокинулася. Вона дихала тихо, але нерівно. Її щоки палахкотіли неприродним рум’янцем, а шкіра була сухою і розпеченою. Вона горіла — у буквальному сенсі цього слова.

Демид не став її будити відразу. Він акуратно, намагаючись не потривожити її, відсторонився і пошарив рукою по тумбочці в пошуках електронного термометра.

Цифри на екрані змусили його серце болісно стиснутися. Температура знову підскочила до критичної позначки. Він приніс склянку води і, долаючи власне заціпеніння, обережно розбурхав її, щоб вона прийняла ще одну таблетку. Богдана щось пробурмотіла, ледь розплющивши  очі, і слухняно ковтнула ліки.

А потім... потім він відкинув усі вагання й залишки сорому. Він знову ліг поруч, по-власницьки притягнув її до себе і притиснув до своїх грудей, ділячись власним спокоєм і намагаючись забрати частину її жару собі.