Глава 38

Коли вхідні двері тихо клацнули, у квартирі панувала тиша. Демид намагався не шуміти: він акуратно поставив шелесткий пакет із ліками на стіл у кухні та, навіть не знявши куртки, рушив до далекої кімнати. На порозі спальні він на мить завагався, а потім ледь чутно відчинив двері.

Богдана вже спала.

Смужка світла з передпокою розрізала темряву, м’яко підсвічуючи її обличчя. Розсипані по подушці хвилі волосся, ледь відкриті губи, глибока складка між бровами — вона виглядала так, ніби навіть уві сні вела якусь важку боротьбу.

Він підійшов ближче й опустився на самий край матраца. Ліжко ледь скрипнуло, але вона не поворухнулася. Демид просто дивився на неї, і в грудях знову виникло те нестерпно гостре почуття, яке він придушував роками.

Вона була справжньою. У цій хвилині — без вчительської суворості, без захисної іронії, без тієї броні, яку вона змушена була носити поруч із Романом. Перед ним лежала та сама дівчина, яку він зустрів колись давно. Тоді вона здавалася йому втіленням світла, а зараз… зараз вона нагадувала зранену пташку, яка з останніх сил намагається здаватися сильною.

Його вразила її крихкість. Ця беззахисність перед хворобою та обставинами викликала в ньому майже первісне бажання — зачинити всі двері, відгородити її від світу і нікого не підпускати близько, доки вона не одужає.

Демид повільно простягнув руку й знову торкнувся її лоба. Шкіра була сухою і дуже гарячою.

— Дано… — тихо покликав він. — Гей, маленька, прокидайся.

Він обережно стиснув її плече, відчуваючи через тканину піжами, як її тіло горить.

— Богдано.

Вона невдоволено насупилася, щось нерозбірливо пробурмотіла і спробувала відвернутися від джерела звуку.

— Треба випити таблетку. Чуєш? — він почав м’яко гладити її по руці, намагаючись витягнути з туману забуття. — Температура занадто висока.

Вона повільно розплющила очі. Повіки були важкими, погляд — каламутним і розгубленим. Вона довго дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність.

— Ти… ти тут? — її голос був хрипким, майже невпізнанним.

— Тут, — він усміхнувся, хоча на душі було важко. — Я ж сказав, що повернуся. Піднімешся на хвилинку? Я воду приніс. Треба збити жар, а потім знову ляжеш.

Вона слабко кивнула. Спробувала спертися на лікті, але руки тремтіли і зрадницьки підгиналися. Демид миттєво зреагував: підсунув руку їй під спину, іншою підтримав за плечі й допоміг сісти. Вона була гарячою, довірливою і зовсім безпорадною.

— Потерпи, ще зовсім трохи, — прошепотів він, підносячи склянку до її губ. — Лише один ковток.

Коли вона випила ліки, він відчув, як напруга в його власних плечах трохи спала. Він допоміг їй знову опуститися на подушки, дбайливо підтягнув ковдру до самого підборіддя і прибрав вологе пасмо волосся з її обличчя.

— Я побуду поруч, добре? — запитав він так тихо, ніби це був найбільший секрет у світі. — Поки ти не заснеш остаточно.

Він чекав на відповідь, на якийсь знак, але Богдана вже не чула. Хворобливе забуття знову забрало її у свої обійми.

А він залишився. Просто сидів у напівтемряві, слухав її переривчасте дихання і не міг відвести очей. Цієї миті йому було абсолютно байдуже до Романа, до правил пристойності та до завтрашнього дня. Було лише це маленьке приміщення, запах ліків і жінка, яка стала для нього всім задовго до того, як він отримав право доторкнутися до її руки.