Глава 37

Коли у двері подзвонили, Богдана якраз закінчила переодягатися. День видався нескінченним: після уроків вона вирішила не йти до метро, бо зупинка маршрутки була ближче, а сил зовсім не лишилося. Але на перехресті сталася масштабна аварія, рух повністю зупинився, і вона цілу вічність добиралася додому, стоячи в маршрутці.

Вона відчинила двері. На порозі стояв Демид.

Він пройшов усередину, але навіть не встиг привітатися — одразу завмер, розглядаючи її обличчя. Богдана виглядала хворобливо: щоки неприродно палахкотіли, а очі  блищали.

Демид зробив крок до неї, простягнув руку і без дозволу, накрив її чоло своєю широкою, прохолодною долонею.

Богдана забула, як дихати. Від цього простого жесту, від близькості його тіла внизу живота розлилося м’яке тепло. Вона підняла погляд і почала розглядати його обличчя — так близько вона бачила його лише тієї ночі.

— Дано, у тебе температура. Де термометр? У тебе є? — голос його звучав низько і стурбовано.

Вона лише знизала плечима і спробувала віджартуватися, хоча губи погано слухалися:

— Це у вчителів стандартний стан. Двадцять дітей у класі — жоден вірус повз не пройде.

Але Демид жарт не прийняв. Він відсторонився і почав швидко оглядати полиці.

— Ти повинна відпочивати. Я термометр сам пошукаю.

Він перевірив аптечку, яку залишила сусідка у полиці в кухні, знайшов електронний градусник і повернувся до Богдани, яка так і застигла посеред коридору.

— Давай, — коротко скомандував він і підштовхнув її до стільця.

Богдана слухняно взяла прилад і відвернулася, втупившись у стіну. Демид сів навпроти. Він дивився на неї, і все, чого він хотів у цей момент — підхопити її на руки, заритися разом із нею під три ковдри, вдихнути її аромат і просто не відпускати, доки вона не зігріється.

Градусник дратівливо пискнув. Богдана глянула на екран і поморщилася.

— Тридцять вісім і один, — вона простягнула йому прилад, ніби це він був винен у цих цифрах. 

Демид похмуро подивився на дисплей.

— Дано, тобі лежати треба. І лікуватися. — Він миттєво піднявся і попрямував до чайника. — Де мед?

— У мене немає нічого, ще не встигла купити ліки й продукти, — пробурмотіла вона і потягнулася було встати, щоб хоч якось допомогти, але він зупинив її одним поглядом. — Сиди. Серйозно. Не зли мене.

Вона замовкла. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася та сама тверда, чоловіча турбота. Не та принизлива жалість, до якої вона звикла, а та, де тебе загортають у захисний кокон і тримають міцно, доки ти слабка і не можеш подбати про себе сама.

Демид перевірив кухонні полиці й знайшов банку малинового варення, мабуть.

 «Нічого не трапиться, якщо я візьму кілька ложок. Не влаштує ж сусідка істерику через це?» — подумав він.

Заварив міцний чай, поставив великий кухоль перед Богданою.

— Пий. І під ковдру.

— Господи, Демиде, ну ти як моя бабуся, — буркнула вона, хоча в грудях щемливо потеплішало від того, як він з нею возиться.

Він знову сів навпроти. Кілька секунд просто дивився на її обличчя, на втомлені плечі. Демид зрозумів, що міг би ось так вічність сидіти і просто спостерігати за нею. Раніше доводилося випалювати в собі будь-які почуття, адже вона була дружиною Романа. Він не дозволяв собі жодної непристойної думки в її бік, але зараз... Зараз він міг дозволити собі все.

— У тебе хоч ліки є? Щось від застуди, жарознижувальне? — запитав він, машинально прибираючи зі столу зайве.

Вона похитала головою:

— Нічого немає. Того дня, коли я втекла, кинула в сумку тільки документи і одяг. Про аптечку навіть не згадала.

— Лягай. Я бачив унизу в будинку цілодобову аптеку, збігаю, куплю все необхідне.

— Не потрібно, Демиде... — вона здивовано підняла на нього очі.

— Дано, не сперечайся. Давай у ліжко. За двадцять хвилин повернуся.

Вона хотіла заперечити, але сили остаточно її покинули.

— Добре... — тихо здалася вона. — Дякую тобі.

Він підхопив ключі, куртку і вискочив за двері. Богдана повільно пішла в спальню, збила подушку і забралася під ковдру. Озирнулася навколо — чисто, затишно. Вона відкинулася на подушки і мимоволі всміхнулася.

У цей момент вона вперше за довгий час відчула себе не покинутою, а захищеною. Роман ніколи так не возився з нею. Вона згадала, як одного разу в неї вночі сильно розболівся живіт, а він відмовився йти в аптеку, бо йому «вранці на важливу зустріч, а ти просто щось не те з’їла».

Богдана повернулася на бік. Було спекотно. Раптом вона згадала, що завтра зранку збиралася їхати в суд писати заяву про розлучення. Але з такою температурою вона навряд чи дійде навіть до зупинки. Як тепер бути?

Всім привіт!

Я помітила по коментарям, що тут є багато новачків, які не є постійними користувачами Букнету. Тож хотіла пояснити як працює публікація книг тут. Всі книги на сайті (і платні, і безкоштовні) пишуться по главам, хтось кожен день по главі пише, хтось по 4-5 разів в неділю дає нові розділи. Так як книга практично пишеться в процесі публікації, я пишу глави кожного дня і це займає мінімум півтори години часу.