Глава 35

Демид мовчки сів за стіл, намагаючись не дивитися на Богдану надто відверто.

— Ух, пахне смачно, — пробурмотів він, підсуваючи до себе тарілку з мʼясом та картоплею, щоб бодай якось розрядити  тишу.

Богдана лише трохи посміхнулася кутиками губ, але замість відповіді несподівано чхнула. Потім знову. І ще раз.

— Вибач, — просипіла вона, витираючи ніс серветкою. — Щось я сьогодні зовсім розклеїлася. Мабуть, далася взнаки та година під під’їздом на протязі.

Демид миттєво насупився, відкладаючи їжу. Його погляд став гострим, турботливим.

— У тебе очі болісно блищать. Я ще коли зайшов, помітив, що ти занадто бліда.

— Все добре, Демиде. Просто трішки перемерзла, — спробувала відмахнутися вона, але голос звучав слабко. — Зараз вип’ю гарячого чаю і все мине.

Вони доїли в мовчанні. Демид тягнув час як міг. Він уже не тільки кран полагодив, а й примудрився прибити шматок плінтуса, що відлетів у кутку коридору. Більше причин затримуватися не було, як би він їх не шукав. Кожна хвилина в її присутності була для нього водночас і катуванням, і вищою нагородою.

— Ну, я піду, — неохоче промовив він, підводячись. — Лягай спати негайно. Жодних перевірок зошитів сьогодні.

Богдана закрила за ним двері, почувши, як клацнув замок. Вона притулилася спиною до холодного дерева, відчуваючи дивну порожнечу.

Демид спустився вниз, вийшов у двір і сів у машину. Він не поспішав заводити мотор. Просто сидів у напівтемряві салону, дивлячись на освітлене вікно її квартири на сьомому поверсі. У грудях серце все ще калатало, наче він щойно пробіг крос.

Це було неймовірно круто — відчувати її запах, бути з нею в одному просторі, знати, що вся її увага, нехай і тривожна, належала тільки йому.

Нарешті він завів двигун і повільно від’їхав від будинку. Проїхавши кілька кварталів, він припаркувався біля узбіччя, дістав телефон і набрав її номер.

— Алло? — голос Богдани в слухавці був сонним і здивованим. — Щось трапилось? Ти щось забув?

Демид ледь помітно всміхнувся, дивлячись на своє відображення в дзеркалі заднього виду.

— Дано, подивись, будь ласка, я ніде там свій гаманець не залишив? Не можу знайти в машині.

— Зараз подивлюся, зачекай...

Він чув у слухавці її тихі кроки, шурхіт речей. Через кілька хвилин вона знову відгукнулася:

— Так, знайшла! Точно, на підвіконні в кухні залишив. Мені винести? Ти ще далеко?

Його план спрацював ідеально. Він спеціально залишив гаманець там, щоб мати залізобетонний привід повернутися.

— Ні-ні, не виходь, ти ж застуджена, — сказав він, намагаючись надати голосу розчарованого тону. — Я вже далеченько від твого дому, на іншому кінці району. Тож завтра чи післязавтра по дорозі з роботи заїду і заберу. Це ж не проблема?

— Ні, звісно, — відповіла вона, і йому здалося, що він почув у її голосі тінь полегшення... або навіть радості. — Нехай лежить. Заїжджай, коли зможеш.

— Домовилися. Відпочивай, Богдано. На добраніч.

Демид відклав телефон і нарешті відкинувся на сидіння. Тепер у нього був легальний шанс побачити її знову, не вигадуючи неіснуючих поломок.