Глава 34

Наступного вечора Демид, як і обіцяв, з’явився рівно о шостій. В одній руці він тримав важку валізку з інструментами, а в іншій — фірмовий пакет із кондитерської.

— Це тобі до чаю, — коротко кинув він, простягаючи пакунок.

— Дякую, — Богдана прийняла пакет, мимоволі зазирнувши всередину.

Там лежали її улюблені пісочні кошики з фруктами та легким кремом. У грудях знову неприємно защеміло. Це було безглуздо — просто десерт, але те, що він пам’ятав такі дрібниці, вражало. Роман за п'ять років жодного разу не зміг запам'ятати, яке печиво вона любить, а Демид просто знав.

Він по-господарськи пройшов углиб квартири, зняв куртку й попрямував одразу до ванної кімнати. Богдана ж повернулася на кухню, щоб наповнити чайник, але не встигла навіть натиснути кнопку, як за дверима почулося приглушене міцне слівце та різкий звук води, що періщить об кахель.

— Демиде, все гаразд? — гукнула вона, завмерши.

Замість відповіді запала коротка тиша, а за мить він вийшов у коридор. Вигляд у нього був такий, наче він щойно потрапив під тропічну зливу: футболка повністю прилипла до тіла, темне волосся вологими пасмами спадало на лоб, а обличчя виражало таку похмуру рішучість, ніби він програв головний бій у житті.

Богдана не втрималася. Спершу вона лише фиркнула, намагаючись приховати усмішку долонею, а потім розсміялася вголос.

— Я дивлюся, ремонт іде просто бездоганно, — покепкувала вона.

Він теж мимоволі всміхнувся, витираючи обличчя рукою:

— Кран виявився з характером. Але я його все одно дотисну.

— Може, все-таки покличемо професійного сантехніка? — з сумнівом запитала вона, дивлячись на його промоклий одяг.

— Навіть не думай, — похитав він головою і тут же вхопився за край мокрої тканини.

Одним різким, звичним рухом Демид стягнув футболку через голову і недбало кинув її на спинку стільця. Богдана миттєво замовкла, а її сміх наче застряг у горлі.

М'язи під його шкірою перекочувалися з кожним рухом. Бездоганний рельєф преса, широкі плечі, міцні руки з виразними прожилками — він виглядав надто досконало в цьому тьмяному світлі коридору. До тремтіння.

Він спіймав її заціпенілий погляд. На секунду їхні очі зустрілися, і Богдана швидко відвернулася, але пізно — щоки вже палали вогнем, видаючи її з головою. Стільки років вони були просто друзями, бачилися на спільних святах, але зараз вона відчувала себе так, ніби перед нею стояв абсолютно незнайомий, небезпечно привабливий чоловік.

— Що таке? — з легкою усмішкою запитав він. — Не лякайся, я не планую влаштовувати тут стриптиз-шоу.

— Дуже треба, — пробурмотіла Богдана, вдаючи, що розглядає плитку на підлозі. — Просто... ти весь мокрий. Змерзнеш.

— Переживу, — кинув він і знову зник у ванній, залишивши по собі важке мовчання.

Серце Богдани калатало так, ніби хотіло пробити ребра. Проти волі в пам'яті почали спливати уривки тієї ночі. Пристрасть, його гарячі обійми, те, як вона беззастережно йому віддавалася... Замість того, щоб злитися на чоловіка чи страждати через розлучення, вона раптом відчула, як її плавить від цих спогадів.

Вона струснула головою, намагаючись опанувати себе. Вона розуміла, що мокра футболка на стільці сама по собі не висохне. Згадавши, що бачила праску в тумбочці, Богдана увімкнула її і почала старанно відпарювати тканину, як колись у дитинстві, поки вода не випарувалася.

Нарешті Демид вийшов із ванної з переможним виглядом.

— Готово, — оголосив він, витираючи руки рушником. — Тепер кран — слухняний хлопець. Фонтанів більше не буде.

Богдана вже накрила на стіл. Вона була у своєму домашньому рожевому костюмі, з розпущеним хвилястим волоссям і трохи почервонілими щоками. Така затишна, така мила... така "своя".

Демид раптом відчув дивний укол під ребрами. Він зловив себе на думці, що хотів би ось так приходити додому щовечора. Бачити саме її. Але Богдана після тієї ночі явно його цуралася — майже не розмовляла, не посміхалася так відкрито, як раніше. Вона закрилася в собі, немов маленька раковина.

Він шкодував, що дозволив тому статися, і водночас відчував якусь дику ейфорію. Тому Демид обрав єдиний шлях: вдавати, що нічого не було. Грати роль простого друга, щоб вона не втекла ще далі.

Богдана простягнула йому футболку. Вона була ще трохи вологою, але він швидко одягнув її — не розгулювати ж перед нею оголеним, коли вона й так ледь дихає від ніяковості.