Глава 33

Демид зупинився посеред порожньої кухні. Він повільно обернувся до неї, і в його погляді на мить промайнуло щось схоже на м’яку іронію.

— Логічно, — кивнув він, розстібаючи манжети сорочки. — Чай з повітря я поки що готувати не навчився.

Він глянув на годинник, потім на бліде обличчя Богдани. Вона й справді виглядала виснаженою: під очима залягли тіні, а пальці, якими вона нервово перебирала край своєї куртки, все ще злегка тремтіли від холоду.

— Збирайся, — коротко кинув він.

— Куди? — Богдана розгублено кліпнула.

— Спустимося вниз. Тут за рогом я бачив невеличкий маркет. Купимо чай, каву і бодай якийсь мінімум продуктів, щоб ти не прокинулася вранці в порожній квартирі з порожнім шлунком.

Богдана хотіла заперечити, сказати, що вона сходить сама пізніше, що йому не варто витрачати час, але Демид уже взяв ключі зі столу. Сперечатися з ним зараз було все одно, що намагатися зупинити потяг голими руками.

Вони вийшли у вечірні сутінки. Стало ще холодніше, і Богдана мимоволі сильніше закуталася в куртку. Демид ішов поруч, тримаючи руки в кишенях пальта, зберігаючи ту саму дистанцію, яку вони щойно «узаконили» своїм рішенням про забуття.

У маркеті він поводився так само діловито. Поки Богдана розгублено стояла перед полицею з чаєм, він уже поклав у кошик пакування меленої кави, вершки, пачку спагеті та сир.

— Бери ось цей, із бергамотом, ти ж його любиш, — він простягнув їй знайому синю коробку.

Богдана завмерла. Він пам’ятав. Пам’ятав такі дрібниці, на які Роман ніколи не звертав уваги за п’ять років шлюбу. Чоловік завжди купував той чай, який подобався йому, а вона просто звикла пити те, що було в шафі.

— Дякую, — прошепотіла вона, забираючи пачку.

Коли вони підійшли до каси, Богдана рішуче дістала гаманець, але Демид уже приклав свою картку до термінала.

— Демиде, ну це вже занадто! — спалахнула вона, відчуваючи, як сором знову підступає до горла. — Я можу сама заплатити!

— Вважай це подарунком на новосілля, — спокійно відповів він, забираючи пакети. — Не роби з цього проблему, Богдано. Це просто продукти.

Вони повернулися до під’їзду в мовчанні. Піднявшись на поверх, він заніс пакети на кухню і почав викладати все на стіл. Богдана спостерігала за ним, і всередині неї розгорталася справжня війна. Одна її частина кричала, що треба тримати дистанцію, що після тієї ночі кожен такий жест турботи — це сіль на рану. А інша частина... інша частина просто хотіла підійти і притулитися до його спини, сховавшись від усього світу.

— Ну от, мінімальний набір є, — сказав він, розвертаючись до неї. — Чайник тут електричний, працює. Зроби собі чаю і лягай спати. Тобі треба відпочити.

Він попрямував до виходу, але біля дверей спальні, де стояли її валізи, зупинився.

— І закрий двері на обидва замки. Я завтра заїду після роботи, як і домовлялися. Будь на зв’язку.

Коли за ним зачинилися двері, Богдана притулилася до них лобом. У квартирі знову стало тихо, але тепер ця тиша не була такою мертвою. На кухні стояв пакет із продуктами, а в повітрі ще витав ледь вловимий аромат його парфумів.

Вона ввімкнула чайник і сіла за стіл, дивлячись на коробку чаю з бергамотом. «Забути», — сказав він. Але як можна забути людину, яка бачить тебе справжню навіть тоді, коли ти сама намагаєшся від себе сховатися?