Глава 32

Демид не став чекати запрошення. Він просто мовчки перехопив ручки обох валіз і рушив до під’їзду. Його впевненість діяла на Богдану гіпнотично: вона лише дріботіла поруч, відчуваючи себе школяркою, яку спіймали на спробі втекти з уроків.

— Не треба, я сама... — спробувала була вона, коли вони зайшли в ліфт.

— Я сам, — відрізав він, навіть не повернувши голови.

Коли двері квартири нарешті відчинилися, Демид заніс речі в передпокій і озирнувся. Квартира була простою, типовою для дев’ятиповерхівок, але дуже охайною. Світлі шпалери, чиста кухня і дві ізольовані спальні.

— Як ти взагалі їх сюди дотягла? Важкі ж, — запитав він, розминая плечі. — Одну залишала в камері схову на вихідні, другу на таксі з собою туди-сюди возила. Потім на ліфті піднялася, — Богдана виправдовувалася так, ніби її звинуватили у злочині.

Демид пройшовся кімнатами, по-господарськи перевіряючи вікна та світло. Зайшов у ванну, і звідти почулося характерне дзюрчання води.

— Кран тече, — констатував він, виходячи до неї. — Прокладка зносилася. Я завтра заїду з інструментами, все зроблю. Подивися ще, що не так, і напиши мені списком.

— Не потрібно... — Богдана замахала руками, червоніючи. — Я сама розберуся. Викличу майстра або... Тут ще й сусідка буде, треба з нею порадитися, зручно це чи ні.

— Не думаю, що вона буде проти безкоштовних послуг сантехніка, — спокійно зауважив він, притулившись плечем до одвірка.

Він дивився на неї — втомлену, розгублену, в оточенні чужих стін. Богдана відчула, як горло стискає від вдячності, змішаної з роздратуванням на власну безпорадність.

— Ти завжди такий... правильний? — запитала вона нерішуче, дивлячись у підлогу.

— Ні, — Демид зробив паузу, і його голос став глибшим. — Просто якщо людина мені небайдужа, я не можу стояти осторонь.

Повітря в коридорі раптом стало густим. Та сама електрика, що спалила їх обох кілька ночей тому, знову почала іскрити. Богдана зціпила зуби, намагаючись знайти слова.

— Ти ж розумієш, що нам тепер буде складно... після всього, що сталося, — вона нарешті підняла на нього очі, в яких читалися і сором, і гіркота. — Я не знаю, як на тебе дивитися. Я відчуваю себе... жахливо.

Демид мовчав кілька довгих секунд. Він не відвів погляду, не почав виправдовуватися чи звинувачувати її.

— Давай просто забудемо, добре? — сказав він тихіше. — Зробимо вигляд, що тієї ночі не було. Я не хочу, щоб ти почувалася зобов'язаною чи винною. Тобі зараз і так вистачає проблем.

Рішення вимовити це вголос далося йому важко. Власні слова обернулися кислотою і роз'їдали горло. Дивився на Богдану, а самому хотілося себе ж ударити. Адже він забувати нічого не хотів і не збирався. Але якщо їй так буде спокійніше й комфортніше... він зробить вигляд, що все між ними як раніше.

Богдана кивнула, хоча десь у глибині душі кольнуло розчарування. Хіба можна забути те, що вивернуло тебе навиворіт? Але це було найзручніше рішення для них обох.

— Ти не боїшся остаточно зіпсувати стосунки з найкращим другом? Адже якщо Рома дізнається, що ти мені допомагаєш...

Куточок його губ трохи сіпнувся. Але погляд залишився серйозним.

— Переживу. Давай чай зроблю. Ти вся замерзла. Аж посиніла.

— Я можу сама...

Вона хотіла щоб він скоріше пішов і в той же час, щоб залишився надовше. 

— Богдано, просто сядь. — Він уже пішов на кухню.

— Тут немає чаю, — вона послідувала за ним. — Я ж тільки заїхала.