Глава 31

Район був справді непоганим: багато дерев, просторі двори та метро всього за десять хвилин пішки. Нова адреса зустріла Богдану типовою сірою дев’ятиповерхівкою, яка після помпезної новобудови Демида здавалася депресивною.

Богдана з важкими валізами насилу дочекалася ліфта, який застряг на восьмому поверсі, піднялася на сьомий  і впевнено постукала у двері квартири №42.

Тиша.

Вона постукала ще раз. Потім подзвонила. За дверима не було чути жодного звуку — ні кроків, ні телевізора, ні гавкоту собаки. Богдана глянула на годинник. Четверта пополудні. Можливо, її сусідка ще на роботі?

Вона сіла на свою валізу і почала чекати. Минула година. Холодний протяг у під’їзді почав пробирати до кісток, але найгіршим було інше. Весь день у школі Богдана намагалася заглушити стрес кавою та чаєм, і тепер її організм влаштував справжній бунт. Потреба знайти туалет стала настільки гострою, що в очах почало темніти від розпачу.

Вона раптом усвідомила свою безпорадність: номера телефону нової сусідки в неї не було. Демид просто сказав, що все домовлено.

Вибору не залишилося. Тремтячими від холоду й сорому пальцями вона набрала його номер.

— Алло, — відповів він миттєво, ніби чекав на цей дзвінок.

— Демиде… вибач. Я біля квартири, але мені ніхто не відчиняє. Може, я помилилася? — голос Богдани звучав жалюгідно.

На тому кінці запала коротка пауза. Вона почула, як він важко зітхнув.

— Дано, Аліса терміново поїхала до батьків на кілька днів. Вона передала ключі моїй сестрі, а та — мені. Я чекав, що ти напишеш, коли збирешся переїжджати, щоб я їх підвіз. 

Богдана заплющила очі, лаючи себе за зайву самостійність.

— Я просто не хотіла знову тебе турбувати, — прошепотіла вона.

— Ти вже мене турбуєш тим, що мерзнеш під дверима. Чекай там. Я буду через  хвилин двадцять.

Вона спустилася вниз і вийшла з під’їзду, щоб не зустрітися з ним у тісному замкненому просторі коридору. Богдана міряла кроками асфальт, відчуваючи, як її охоплює знайома хвиля паніки. Як дивитися йому в очі? Після тієї ночі, після її втечі, після того, як вона зникла і рвонула до батьків? Сором обпікав не менше, ніж крижаний лютневий вітер.

Чорне авто з’явилося рівно через двадцять хвилин. Демид вийшов із машини. Він виглядав втомленим, але коли його погляд зупинився на Богдані — з її блідим обличчям і валізами — його очі пом’якшали.

У неї щоки горіли, ніби їй ляпаса дали. Він теж був весь напружений, губи трохи підібгані. Немов він не знав, чи варто щось говорити їй, чи просто віддати ключі й мовчки піти.

— Привіт, — усе ж таки вимовив він.

У неї підкосилися коліна.

— Привіт... — відповіла вона, ледь чутно, намагаючись не тремтіти.

Він підійшов ближче, дістаючи з кишені зв’язку ключів з яскравим брелоком.

— Тримай, — сказав він, простягаючи їх. — І наступного разу, Богдано… просто скажи. Не треба грати в партизанку.

Він затримав руку, коли вона взяла ключі, і на секунду їхні пальці зіткнулися. Цей короткий контакт змусив її серце здригнутися. Вона швидко відвела погляд, бурмочучи слова вдячності, мріючи лише про одне — якнайшвидше опинитися за зачиненими дверима своєї нової кімнати.