Глава 29

У школі Богдана поводилася як тінь. Вона залишила валізи у фізрука — той зайвих запитань не ставив, лише кивнув на куток у своїй каптерці.

Уроки пройшли на автопілоті: вона щось пояснювала, писала на дошці, перевіряла зошити, але думками була за тисячі кілометрів звідси. Її вигляд був настільки пригніченим і відчуженим, що навіть Альона, яка зазвичай не пропускала нагоди вколоти, сьогодні лише зиркала здалеку, не наважуючись підійти.

Після останнього дзвінка Богдана забрала речі й поїхала на автостанцію. Вона взяла квиток на найближчий рейс до батьків. Їй відчайдушно потрібно було просто дихати іншим повітрям, хоча б ці три вихідні дні. План був простим: перечекати пʼятницю, суботу та неділю вдома, у понеділок повернутися прямо на уроки, переночувати в подруги, а вже у середу переїхати в ту саму кімнату, яку знайшов Демид.

Свої валізи вона розділила: одну залишила в камері схову на вокзалі до понеділка, а іншу — ту, що з найнеобхіднішим — здала в багажник автобуса. Старий досвід минулого, коли речі могли забрати помилково або навмисно раніше зупинки, змушував її серце стискатися щоразу, як автобус гальмував.

Дорогою вона дивилася у вікно на сірі зимові поля. І ось тоді думки, які вона так старанно гнала, прорвалися крізь захисний бар'єр. 

Що вона наробила? 

Вона віддалася почуттям до найкращого друга власного чоловіка. Юридично вона ще одружена. Ця думка підточувала її зсередини, як іржа.

«Чим я тепер краща за ту Тетяну?» — питала вона себе.

Але тут же намагалася виправдатися: Демид не одружений, він нікого не зраджував. А Роман... Роман зруйнував їхній шлюб задовго до цієї ночі. Це трохи притупляло біль, але не змивало відчуття провини.

Коли автобус зупинився на її рідній вулиці, залишки спокою зникли. Богдана не попереджала батьків. Вона йшла до знайомих воріт, як колись студенткою — з валізою в руках і розбитим серцем у грудях.

Мама вибігла на ґанок миттєво.

— Богданочко?! Чому не подзвонила? А Роман де? — вона занепокоєно заглядала за плече доньки, шукаючи очима звичний дорогий автомобіль зятя.

Богдана відкрила рот, щоб щось сказати, але замість слів із грудей вирвався схлип. Вона просто зламалася. Сльози хлинули суцільним потоком. Мама все зрозуміла без слів. Вона міцно обійняла доньку, гладячи її по спині.

— Тихо, тихо... Ходімо в хату. Усе розповіси.

На кухні, під затишне дирчання старого холодильника, з'явився чай, домашнє варення та печиво. І нарешті — відвертість. Богдана розповіла все: про зраду чоловіка, про ту принизливу історію з шубою і корпоративом, про те, як вона пішла з дому. Розповідала про свою розгубленість, порожнечу і страх перед майбутнім.

Про Демида вона змовчала. Цю таємницю вона не могла довірити навіть мамі.

Мама була обурена. Вона поривалася негайно зателефонувати Романові, щоб висловити все, що думає про його "благородство", але Богдана благала не втручатися.

— Мамо, не треба. Ми не сварилися при розставанні. Дітей у нас немає, майна спільного теж небагато. Розведуть швидко.

— А де ж ти житимеш, дитино?

— Я вже знайшла кімнату. За кілька днів зможу переїхати. Все буде добре.

Мама лише зітхала, бурмочучи, що Роман завжди здавався таким турботливим, так хвалив Богдану, так ревнував... Богдана лише гірко хмикнула — тепер вона знала ціну цій "турботі", що виявилася лише ширмою для власного комфорту.

Миючи чашки, вона раптом відчула, як прокинувся забутий за ці дні апетит.

— Мамо... а ти щось смачне готувала?

Мама миттєво пожвавішала, почала накривати на стіл, лагідно бурчачи, що донька страшенно схудла і змарніла.

Батьківський дім став справжнім бальзамом. Увечері зайшли тітки, забігли племінники. Було шумно, по-сімейному тепло. Усі розпитували про Романа, але Богдана вправно переводила тему, не бажаючи псувати вечір спогадами про минуле.

Від'їжджати було важко, але в понеділок чекала робота. Батьки проводжали її на зупинку. Тато мовчки допомагав із валізою, а мама вручила величезний пакет із їжею.

— Як повернешся — одразу подзвони. І пам'ятай, Богдасю, ти не одна. У тебе є ми. У тебе є сім'я.

Богдана сіла в автобус, притиснула сумку до грудей і дивилася у вікно на батьків, що махали їй услід. І вперше за довгий час вона відчула хоч маленьке, але справжнє полегшення.. Вона знову була просто донькою, яку люблять ні за що.

Дівчата, поставте сердечко, будь ласка, поряд з обкладинкою для книги на сторінці книги. Це допоможе іншим визначитися цікава книга чи ні і зайти почитати цю історію!