Глава 28

Сніданок проходив у  тиші. Чути було лише, як ложечка цокає об стінки порцеляни та за вікном гуде прокинуте місто. Богдана дивилася в свою чашку, боячись підняти погляд.   

Демид відставив каву і, не дивлячись на неї, вимовив:

— Я знайшов тобі житло.

Богдана здригнулася. Вона підняла голову, і в її очах спалахнула така непідробна  надія, ніби він щойно пообіцяв їй   повернення цілого всесвіту.

— Правда? — голос її ледь не зірвався. Це слово вилетіло як видих полегшення. Для неї це була не просто побутова новина — це був шанс знову знайти власну опору і перестати бути тягарем.

— Так, — Демид нарешті подивився на неї, але його обличчя залишалося непроникною маскою. — Подруга моєї сестри шукає сусідку. Квартира нормальна, район спокійний, метро зовсім поруч. Тобі буде зручно діставатися до школи.

Богдана подалася вперед, затамувавши подих. Гіркий присмак нічного сорому на мить відступив перед цією перспективою жити в своїй орендованій кімнатці.

— Але тиждень доведеться почекати, — додав він, злегка нахмурившись. — Попередній мешканець ще не з'їхав, йому потрібен час на збори.

— Тиждень — це дрібниці, — прошепотіла вона, відчуваючи, як у грудях нарешті розтискається залізний кулак тривоги. — Я навіть не знаю, як тобі віддячити, Демиде... Ти стільки для мене робиш, я... я у вічному боргу перед тобою.

Вона хотіла сказати більше, хотіла пояснити, як багато для неї значить ця його підтримка саме зараз, коли весь світ обернувся проти неї. Але Демид різко перервав її, виставивши долоню, ніби захищаючись від її слів.

— Не потрібно, — відрізав він. Його голос звучав сухо, майже жорстко.

Він не хотів бути її рятівником, не хотів ставити її в позицію боржника і, тим паче, не збирався користуватися її вразливістю після того, що сталося вночі. Його чесність була болючою, але вона лише посилювала внутрішню прихильність Богдани до нього.

У цей момент на столі завибрував його телефон. Попри ранню годину, звонили явно по роботі. Демид глянув на дисплей, і його обличчя миттєво набуло робочого, напруженого виразу.

— Слухаю. Так. Коли? Зрозумів, виїжджаю, — він кинув телефон у кишеню і підвівся.

Богдана теж підхопилася, відчуваючи дивне полегшення від того, що ця незручна розмова перервалася.

— Мені треба бути в офісі, — кинув він, уже прямуючи до коридору. Біля дверей він зупинився і обернувся. — Тобі не треба йти, Богдано. Залишайся тут. Ключі на тумбочці. Побачимося ввечері і поговоримо про все.

Він пішов.

Богдана залишилася посеред кухні. Вона дивилася на недоїдену булочку і розуміла: вона не може залишитися. Те, що сталося вночі, змінило все. Квартира Демида, яка вчора здавалася притулком, тепер пекла їй шкіру спогадами. Вона відчувала, що кожна зайва година тут лише поглиблює її провину і сором.

"Я не можу просто чекати його тут після всього", — промайнуло в голові.

Богдана рішуче пішла у ванну. Вона швидко привела себе до ладу, зібрала розкидані речі й застелила ліжко в гостьовій спальні так ідеально, ніби там ніхто ніколи не спав.

Вона витягла свої валізи в коридор. Почуття обов'язку і гордості пересилило страх перед невідомістю. Вона не знала, куди піде на цей тиждень — можливо, в найдешевший хостел або на вокзал, — але вона точно знала, що не має права залишатися в цьому домі.

 Богдана востаннє озирнулася на порожню квартиру, підхопила валізи і вийшла за двері.