Глава 27

Пробудження стало для Богдани ударом під дих.

Спочатку все здавалося маревом, м’яким продовженням сну: невагома ковдра, приємна напівтемрява і терпкий, ледь вловимий запах чоловічої шкіри зовсім поруч. Вона на мить зажмурилася, намагаючись втримати це відчуття спокою. Але свідомість безжально ввімкнулася, прокручуючи кадри минулої ночі один за одним.

Демид. Його руки.  І те, що сталося потім…

Богдану накрило хвилею такої паніки, що їй забракло повітря. Сором, пекучий і липкий, розливався венами, змішуючись із крижаним страхом. Вона — в ліжку Демида. Людини, яка витягла її з пекла, дала дах над головою, захистила. І як вона віддячила? Залізла до нього в ліжку відразу після сварки з чоловіком?

«Що він тепер про мене подумає? Що я легковажна? Що я просто шукала, ким замінити Романа?» — ці думки жалили, змушуючи тіло дрібно тремтіти.

Вона спробувала обережно відсунутися, але кожна клітина тіла відгукувалася ниючим болем після занадто бурхливої ночі. Ця фізична слабкість лише підсилювала відчуття власного падіння. Дана різко сіла, відкидаючи ковдру, хотіла схопитися і втекти, але заплуталася в тканині. Рівновага зникла, вона почала валитися з високого ліжка прямо на підлогу.

— Обережно, — пролунав низький голос, і сильні руки підхопили її в польоті.

Демид уже не спав. Він утримав її, притискаючи до себе. Його гаряче тіло було надто близько, і Богдана застигла, боячись навіть дихнути. Їй здавалося, що будь-яке слово зараз зробить ситуацію ще гіршою.

— Вибач... я... — пролепетала вона, заїкаючись. Зуби цокотіли, а голос звучав так, ніби вона щойно проковтнула скло. — Я не збиралася.. цього не повинно було статися... Я була не в собі...

— Це мені треба просити вибачення, — перебив її Демид. Його голос був тихим, але в ньому виразно чулася напруга.

Він не відпустив її, навпаки — притягнув ближче, накриваючи її тремтячі плечі своїми долонями. Обережно, майже невагомо торкнувся губами її маківки. Богдана відчула, як її серце робить божевільний кульбіт. Вона напружилася, стаючи кам'яною. Близькість, яка вночі здавалася порятунком, зараз обпікала соромом.

— Я не знаю, що на мене найшло, — продовжив він, і в його тоні з'явилася невластива йому винуватість. — Вибач мені, Дано. Я не мав права так чинити, знаючи, в якому ти стані.

Він розімкнув руки, даючи їй свободу. Цього короткого моменту Богдані вистачило: вона буквально сповзла з ліжка, на ходу загортаючись у ковдру, як у панцир. Не озираючись, вона вилетіла зі спальні і зачинилася у ванній.

Гаряча вода лилася на плечі, пара заповнювала простір, але Богдана не відчувала полегшення. Вона терла шкіру мочалкою, ніби намагаючись змити з себе події ночі, але провина не змивалася.

«Це помилка. Це просто алкогольний туман і нервовий зрив. Нам треба поговорити. Сказати, що це нічого не означає. Що ми просто перетнули межу через слабкість», — переконувала вона себе, намагаючись опанувати тремтіння в руках.

Вона збиралася з силами довгих сорок хвилин. Вийшла з ванної, загорнута в халат, з мокрим волоссям і заготовленою промовою про те, що «нам краще залишитися друзями».

Але спальня зустріла її тишею.

Ліжко було порожнім.  Демид зібрався і пішов, не чекаючи на її вихід.

Богдана застигла посеред кімнати, дивлячись на розправлені простирадла — німий доказ їхньої спільної ночі. І раптом вона не змогла зрозуміти, що відчуває сильніше: полегшення від того, що важкої розмови вдалося уникнути, чи гострий, болючий укол у серці через те, що він просто зник.

Тепер їй доведеться жити з цим знанням, не розуміючи, хто вони тепер одне одному — коханці, вороги чи просто випадкові люди, що згоріли в одному спалаху.

Богдана ходила з кімнати в кімнату, не знаходячи собі місця. Усе всередині викручувало від сорому. Думка про те, що вона порушила кордони людини, яка стільки разів її рятувала, вбивала її.

Вона почала гарячково збиратися. Забрала з ванної зубну щітку, запхала недосушене волосся під комір куртки, заштовхала одяг у великий пакет і витягла валізи в коридор. У голові пульсувала лише одна фраза: «Він пішов, не попрощавшись». Це виглядало як мовчазне, але гранично ясне: «Тобі пора йти».

Богдана вже взувала чоботи, коли питання «куди саме йти?» нависло над нею чорною тінню. До батьків? На вокзал? У хостел? Байдуже, аби тільки сховатися від цієї ганьби, аби не бачити його очей, коли він повернеться.

Вона тремтячими пальцями розблокувала телефон, щоб викликати таксі… але двері раптово відчинилися.

На порозі з’явився Демид. У руках він тримав великий паперовий пакет, від якого йшов неймовірний аромат свіжої випічки. Побачивши валізи посеред коридору, він завмер. Його погляд став напруженим і прямим.

— Ти куди зібралася? — запитав він низьким, позбавленим емоцій голосом.

Богдана опустила очі, вчепившись у ручку валізи. Їй було соромно до болю. Якби він затримався бодай на кілька хвилин — її б уже не було, і не довелося б зараз згорати на місці під його наглядом.

— Мені… напевно, краще піти, — ледь чутно промовила вона. Голос зрадницьки здригнувся. — Усе, що було вночі… це було неправильно. Дамиде, давай… давай просто забудемо про це. Гаразд? Ніби нічого не сталося.