Глава 25

Пізно ввечері, коли тиша у квартирі стала майже нестерпною, телефон на столі коротко вібрував.

Повідомлення від Демида.

«Затримаюся. Можливо, взагалі не приїду. Не чекай на мене, лягай спати».

Текст був сухим, діловим і нейтральним. Але для Богдани він пролунав як тихе, але болісне клацання десь усередині. Ніби останній пазл став на місце, остаточно підтвердивши її самотність і непотрібність.

Вона сиділа в чужій вітальні, і раптом відчула себе зайвою деталлю в цьому ідеальному механізмі життя Демида.

Звісно, він не приїде. Чому він має поспішати додому до проблемної жінки, яка принесла в його життя тільки хаос і плітки? У нього є своє життя.

Пам'ять, як на зло, підкинула яскравий спогад. Кілька місяців тому. Вони компанією їздили на шашлики на дачу Демида. Тоді з ним була дівчина. Молоденька, років двадцяти трьох, русява, гарненька. Вона дивилася на Демида закоханими очима, ловила кожне його слово.

Того вечора всі роз'їхалися, а та дівчина залишилася з Демидом. На дачі. Удвох.

Напевно, він зараз із нею. Або з кимось подібним. У нього є нормальне, щасливе життя, де немає істеричних чоловіків і шкільних скандалів. А тут — вона. Тягар.

Ця думка пекла сильніше за ляпас.

Богдана підвелася. Їй треба було чимось заглушити цей гул у голові. Чимось вимкнути думки, бо інакше вона просто вибухне.

Користуючись тим, що ніхто не повернеться і не засудить, вона накинула куртку поверх домашнього одягу, взула кросівки і вислизнула з квартири.

Магазин був просто за рогом, у тому ж будинку. Вона блукала між рядами, як тінь. Горілка? Занадто жорстко. Вино? Занадто романтично.

Її погляд упав на пляшку мартіні. Біанко. Солодке, тягуче, жіноче. Воно здавалося майже порятунком: просто трохи алкоголю, щоб розслабитися, вона ж вже доросла жінка. Вона взяла пляшку і плитку чорного шоколаду.

Повернувшись у квартиру, вона навіть не стала вмикати світло у вітальні. Тільки мерехтіння нічного міста за панорамними вікнами освітлювало кімнату.

Вона увімкнула якусь сумну музику на телефоні, налила повний келих.

Перший ковток пішов легко. Солодкий смак із трав'яною гірчинкою.

— За нове життя, — прошепотіла вона в порожнечу з гіркою іронією. — За те, яке розвалилося.

Спочатку стало легше. Алкоголь притупив гострі кути реальності. З'явився нервовий смішок, коли вона згадала обличчя Альони в їдальні.

Але «кілька келихів» непомітно перетворилися на половину пляшки. І тоді накрило.

Замість полегшення прийшла чорна, липка туга. Сльози потекли самі собою. Вона плакала, жаліючи себе, своє згаяне на Романа життя, свою наївність. Вона думала про те, що їй скоро тридцять, у неї немає дому, немає нормальної роботи (скоро звільнять, точно звільнять), немає чоловіка.

Вона пила, заїдала шоколадом, який здавався пластиліном, і знову пила. Організм, не звиклий до такої кількості алкоголю, просто здався.

Свідомість попливла. Музика стала далекою, думки сплуталися. Богдана відкинулася на подушки дивана і провалилася в темряву, так і не вимкнувши телефон.

Пробудження було жахливим.

Вона виринула зі сну різко, наче її викинуло на берег штормом.

У кімнаті було темно, хоч око виколи. Богдана спробувала поворухнутися і застогнала. Голова гуділа, ніби в неї запхали дзвін, по якому щосили били молотом.

Її кинуло в жар. Вона була вся мокра, липка від поту. Одяг прилип до тіла, ковдра, в яку вона замоталася уві сні, здавалася розпеченою лавою. Вона скинула її на підлогу тремтячими руками.

Дихати було важко. Серце калатало десь у горлі, перебої віддавали у скроні. Але найгірше — це спрага.

У роті було сухо, як у пустелі. Язик прилип до піднебіння, горло дерло.

Богдана спробувала підвестися. Кімната хитнулася. Вона спустила ноги з дивана, ледве втримуючи рівновагу. Свідомість була каламутною, реальність доходила до неї уривками.

— Води... — хрипло видавила вона із себе.

Їй здавалося, що якщо вона зараз не поп’є, то просто помре тут, посеред цієї елітної вітальні, поруч із порожньою пляшкою мартіні.