Глава 24

Ранок у школі почався огидно.

Богдана переступила поріг будівлі з каменем у грудях і стійким відчуттям, що вона — мішень у тирі. Здавалося, на неї спрямовані сотні невидимих камер, які транслюють кожен її рух у прямий ефір батьківських чатів.

Вона зайшла до вчительської буквально на хвилину  взяти журнал. Розмови миттєво стихли. Тиша була такою гучною, що, здавалося, можна почути, як дзижчить муха. Спиною вона відчувала погляди — оцінювальні, цікаві, липкі. Богдана Ігорівна, тиха вчителька, за одну ніч стала головною героїнею шкільної мелодрами.

Їй було зовсім не до сміху, але оточуючих це мало хвилювало. 

На великій перерві вона спробувала сховатися в їдальні. Купила чай, який не збиралася пити, і забилася в найдальший куток, за колону, сподіваючись просто перечекати ці двадцять хвилин пекла.

Не вийшло.

Її самотність грубо порушила Віка. Енергійна, пряма, як танк, і загалом непогана вчителька англійської. Вона плюхнула свою тарілку поруч, відсунула стілець із гучним скреготом і одразу взяла бика за роги.

— Ну, розповідай, — скомандувала вона, навіть не привітавшись. — Хто той принц на чорному коні? Вся школа гуде. Версій уже більше десятка, і, повір, найабсурдніші я можу озвучити просто зараз. Кажуть, ти його з сім'ї увела? Чи він депутат?

Богдана потерла скроні. Голова знову почала боліти. Вона відчувала тиск з усіх боків і хотіла лише одного — стати невидимою.

— Віко, будь ласка... — тихо попросила вона. — Немає ніякого принца.

— Ага, звісно. І скандалу вчора не було? І чоловік твій просто так на всю вулицю волав?

Богдана зітхнула. Брехати не було сенсу — все одно перекрутять. Краще дати суху, нудну версію.

— Той чоловік — Демид. Наш спільний знайомий, — вона намагалася говорити байдуже. — Він працює разом із моїм чоловіком, наші сімʼї давно товаришуюсть. Між ним та Романом виник конфлікт, старі рахунки. Я просто опинилася між двох вогнів. Ось і вся історія. Ніяких коханців. Я щиро вражена, як люди примудрилися роздути з мухи слона.

Віка слухала уважно, примружившись. Вона жувала булку, скануючи обличчя Богдани на предмет брехні.

— Ну... звучит логічно, — протягнула вона трохи розчаровано. — Але Роман твій виглядав так, ніби готовий убивати.

Договорити вони не встигли.

До їхнього столика підпливла Альона. Вчителька літератури, відома на всю школу пліткарка і мисливиця за чоловічими гаманцями. Вона була хижою і на вигляд, і за натурою: яскравий макіяж, хитра усмішка, чіпкий погляд. І з нею Вероніка. Та сама вчителька, чий чоловік працював в одній компанії з Демидом і Романом. 

— Смачного, дівчатка! — проспівала Альона, сідаючи навпроти без запрошення.

З перших же слів стало зрозуміло: вона гріла вуха за сусіднім столиком.

— Богданко, я тут краєм вуха почула... — почала вона з фальшивою невинністю. — То це правда, що той красень на джипі просто твій знайомий?

Богдана напружилася.

— Так, Альоно. Просто знайомий.

— А він... — Альона подалася вперед, її очі заблищали. — Він одружений? Чи є в нього хтось? Де він працює?

Запитання вдарило боляче й несподівано. Богдана згадала Демида — його турботу, його руки, його погляд вранці. І те, як цинічно Альона зараз примірялася до нього, наче до товару в магазині.

— Ні, — відповіла вона холодно. — Він не одружений.

Альона відреагувала так, наче виграла в лотерею. Її очі розширилися, нафарбовані вії затріпотіли.

— Ой, мамо дорога! — видихнула вона з неприхованим захватом. — Ти бачила ту машину, Вікторіє? А як він одягнений? Це ж рівень! Слухай, Богдано, ти мусиш нас познайомити! Ну серйозно! Якщо він вільний — це ж гріх такому добру пропадати!

Богдану почало трясти. Поєднання сорому, злості й нудоти підступило до горла. Вона знала Альону. Знала, як та відшивала хороших, але простих чоловіків, бо в них не було «статусу». І думка про те, що ця хижачка націлилася на Демида, викликала майже фізичну відразу.

— Я не займаюся звідництвом, — процідила Богдана крізь зуби.

— Ну годі тобі, не будь букою! — Альона грайливо штовхнула її в плече. — Чи, може... те, що кажуть, — правда? — вона знизила голос до змовницького шепоту. — Може, він твій? Я ж за чужими чоловіками не бігаю, ти знаєш. Але якщо ти кажеш, що ви просто друзі... То чого добру пропадати?

Богдана відчула, що зараз вибухне. Їй хотілося вдарити кулаком по столу. Закричати, щоб вони закрили свої роти і не сміли бруднити ім'я Демида своїми липкими язиками.

Але тут втрутилася Вероніка.

— Слухай, Альоно, — сказала вона діловито, попиваючи каву. — Мій чоловік працює з Демидом. Я можу дістати номер через нього. Навіщо тобі Богдану напрягати?

Альона засяяла, як мідний таз.

— Вероніко, ти серйозно? Ой, ти золото! Дістань, а? З мене шоколадка! Ні, пляшка шампанського!

Це була межа.

Богдана різко підвелася.