Глава 23

У Богдани не було перших уроків, тож поспішати не доводилося. Демид, збираючись в офіс, поклав на тумбочку зв’язку ключів. 

— Це запасні, — сказав він, вдягаючи пальто. — Відчиняють і під’їзд, і квартиру. Почувайся як удома. Якщо щось знадобиться — дзвони.

Він пішов. Коли замок клацнув, відрізаючи її від його захисту, Богдана відчула себе незахищеною, як равлик без мушлі. Вона залишилася наодинці зі своїми думками, і вони тут же почали гризти її зсередини.

Щоб не збожеволіти, вона вирішила зайняти руки.

Відкрила валізу. Дістала пом’яту сорочку, чорні штани. Дістала праску.

Шипіння пари, запах нагрітої тканини, монотонні рухи туди-сюди — це заспокоювало. Вона чіплялася за цю просту побутову магію, намагаючись переконати себе, що життя триває. Розгладити складку. Ще раз. Ідеально рівно.

І тут цю штучну ідилію розрізав різкий, вимогливий дзвінок у двері.

Богдана завмерла з праскою в руці. Серце підскочило до горла, але страху не було — лише легке здивування.

Демид.

Думка майнула миттєво. Напевно, забув телефон або папку з документами. Він же поспішав.

Вона була настільки впевнена в цьому, що навіть не подумала глянути у вічко. Просто поставила праску, поправила волосся і пішла в коридор. На обличчі вже з’явилася легка усмішка.

— Ти щось забув?.. — почала вона, рвучко відчиняючи двері.

Усмішка так і не торкнулася її очей. Вона сповзла з обличчя, змінюючись гримасою жаху. Богдана заціпеніла, вчепившись у одвірок так, що побіліли кісточки пальців.

На порозі стояв не Демид, це був Роман.

Він виглядав як привид. Блідий, з мішками під очима, неголений. Його груди важко здіймалися, ніби він біг марафон, а погляд... Погляд був порожнім, скляним і водночас просякнутий такою люттю, що Богдані захотілося стати невидимою.

— Так ось де ти, — прохрипів він. Голос був тихим, але від нього віяло могильним холодом. — Ось де ховається моя «свята» дружина.

Богдана інстинктивно, на тваринному рефлексі, спробувала закрити двері, відгородитися від цього кошмару.

— Ні! — скрикнула вона, навалюючись на дверне полотно.

Але Роман чекав цього. Він виставив ногу, блокуючи прохід, а потім із силою штовхнув двері плечем.

Він увалився в передпокій, тіснячи її до стіни. Двері за його спиною грюкнули.

Богдана відступила назад, упираючись спиною в стіну коридору. Вона опинилася в пастці.

— Ромо, йди... Тобі не можна тут бути... — прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтять коліна.

— Мені не можна? — він наблизився до неї впритул, дихаючи важко й уривчасто. — Це моїй законній дружині не можна ночувати в ліжку іншого чоловіка!

Він почав атаку. Слова вилітали з нього, як кулі.

— Лицемірка! — кричав він, розмахуючи руками. — Ти роками зображала із себе ідеальну, праведну, скромну! А насправді? Зраджувала мені з моїм же другом! За моєю спиною! Як довго ви з ним спите? Місяць? Рік?

— Що ти несеш... — Богдана затулила вуха руками, намагаючись відгородитися від цього бруду. — Це маячня! Я тут тільки тому, що мені нікуди йти!

— Не бреши мені! — заревів він.

Роман рвонув углиб квартири. Він забіг у вітальню, потім на кухню, розчахнув двері спальні. Він шукав Демида. Він був готовий до бійки, його кулаки стискалися й розтискалися.

— Де він?! Де цей твій захисник?! Сховався?!

Зрозумівши, що у квартирі нікого немає, крім них, він не заспокоївся. Навпаки, його накрила нова хвиля сказу. Він повернувся в коридор, де тремтіла Богдана.

— Звісно... Його немає. Провели веселу нічку, а потім він прокинувся і поїхав на роботу, так? А ти тут хазяйнуєш?

Богдана відчула, як страх переростає в гнів. Відчайдушний гнів загнаного звіра. Вона вперше випросталася, відняла руки від вух і подивилася йому в очі.

— Замовкни! — крикнула вона. — Ти судиш по собі, Романе! Це ти зраджував! Це ти спав із Тетяною! Це ти купував подарунки своїй коханці!

Вона наступала на нього словами, виплескуючи все, що боліло роками.

— Ти витрачав сімейні гроші на коханку! Ти возив її в готелі! А я? Що я бачила? Ти економив на мені кожну копійку! Телефон — це єдиний цінний подарунок за п'ять років! Ти зробив із мене жебрачку, а тепер смієш звинувачувати в зраді?

Роман на мить замовк, але не від сорому. Він дивився на неї з кривою, зневажливою усмішкою.

— О, як ми заспівали, — протягнув він. — Вирішила мені зуби заговорити? Шубу згадала? Та ти повинна мені ноги цілувати за те, що я тебе взагалі одягав!

Він зробив крок до неї.

— Але ж справа не в шубі, правда, Дано? — він говорив тихо, вкрадливо, і це лякало більше за крик. — Ти просто знайшла варіант кращий. Демид — це ж джекпот, так? Татусь у міністерстві, квартира в новобудові, тачка дорожча за мою... Ти просто продажна шкура, яка побігла туди, де більше платять.