Глава 22

Скандал біля воріт школи не просто не залишився непоміченим — він вибухнув, як інформаційна бомба.

Чутки розлетілися з жахливою швидкістю — швидше, ніж Богдана встигла доїхати до квартири Демида, випити склянку води та бодай трохи прийти до тями. Уже до вечора шкільні та батьківські чати буквально гуділи, як розтривожені вулики.

Телефон, який вона ввімкнула лише на хвилину, щоб перевірити час, вибухнув серією повідомлень. Це була Зоряна — ефектна, завжди в курсі всіх подій вчителька географії. Вона, хоч і без явної злості, але з властивою їй прямолінійністю переслала скріншоти з «кулуарних» чатів.

«Ти бачила? Це якийсь жах. Усі впевнені, що ти зраджуєш чоловіка. Кажуть, він тебе ледь не з машини коханця витягував. Обговорюють без зупинки».

Богдана дивилася на екран, і літери розпливалися перед очима.

«Бідний чоловік, так кричав... Видно, що любить, а вона...» 

«А ви бачили машину того хахаля? Звісно, на зарплату вчителя так не одягнешся. Тепер зрозуміло, звідки в тихоні нова шуба». 

«Який приклад для дітей! Це ж відбувалося просто на очах у 9-А! Ганьба». 

«Треба писати директору. Чому така аморальна особа вчить наших дітей?»

Колеги, батьки, навіть люди, які ледве знали її в обличчя, не соромилися у виразах. Вони смакували кожну деталь: дорогу автівку Демида, істерику Романа. У їхніх очах вона стала розважливою жінкою з «багатим коханцем», яка кинула порядного чоловіка просто на вулиці.

Богдана не знайшла в собі сил відповісти Зоряні. Телефон випав з ослаблих пальців на стіл.

Вона сиділа на кухні у Демида — тій самій, де вранці ще жевріла надія на цивілізоване вирішення проблем. Тепер вона почувалася спустошеною оболонкою. Очі опухли від сліз, які вона лила всю дорогу сюди. Вона навіть не пам'ятала, як вони доїхали. Маршрут, світлофори, звуки міста — усе стерлося. Лише відчуття, що її життя, яке вона будувала по цеглинці, розсипалося на порох.

План із готелем остаточно вилетів із голови. Куди їй іти в такому стані?

Демид мовчки порався біля стільниці. Він не ставив запитань, не ліз у душу, не намагався розважати. Він просто був поруч як надійна стіна, що захищає від вітру.

Він поставив перед нею велике горнятко гарячої кави. Поруч опустилася тарілка: підсмажені тости, шинка, сир, трохи зелені.

— Їж, — спокійно сказав він. Його голос був тихим, буденним, і цей контраст із істеричними криками в чатах трохи заземлив її. — Ти за день нічого не їла. Тобі потрібні сили.

Богдана кивнула. Вона дивилася на їжу, і та здавалася їй чимось абсолютно сюрреалістичним. Як можна думати про шинку, коли тебе щойно публічно розтоптали? Коли твоє ім'я полощуть у багнюці десятки людей?

Але Демид не відходив. Він сів навпроти, взяв свій тост і почав їсти, подаючи приклад.

— Це все брехня... — прошепотіла Богдана, знову торкаючись темного екрана телефону. — Вони пишуть такі речі... Про коханця, про гроші...

— Не читай, — порадив Демид.

— Як я можу не читати? Це моє життя! Моя робота! — голос зірвався на хрип. — Як я тепер зайду в клас? Як пояснити їм усім, що це неправда? Що я нікому не зраджувала, що ти друг, що це Роман зрадив мене, а не навпаки!

Вона підвела на нього очі, повні відчаю.

— Вони не повірять, правда?

Демид відклав їжу. Подивився на неї прямо і чесно.

— Правду кажучи? Ні, зараз не повірять.

Богдана закрила обличчя долонями.

— Боже... Це кінець. Мене звільнять. Батьки напишуть скаргу, директор не стане розбиратися, йому простіше позбутися проблемної вчительки.

Усередині все пекло від сорому, приниження і повного безсилля. Вона уявила завтрашній день: шепіт за спиною в коридорах, косі погляди колег, насмішки старшокласників. Ці плітки — як радіація. Їх не видно, але вони вбивають.

— Богдано, подивись на мене.

Вона прибрала руки від обличчя.

Демид нахилився через стіл.

— Нехай говорять. Ти знаєш правду. Я знаю правду. Цього достатньо. Щодо роботи... якщо стане нестерпно, ти підеш. Знайдемо іншу школу, приватну, де платять більше і не лізуть у ліжко до вчителів. Або взагалі зміниш сферу.

— Ти так легко про це говориш...

— Тому що це не кінець світу, — твердо сказав він. — Це неприємно, це боляче, але це мине. За тиждень вони знайдуть нову жертву для пліток. А зараз твоє завдання — не виправдовуватися. Ти нікому нічого не винна.

Він підсунув тарілку ближче до неї.

— А тепер їж. Поки ти голодна і слабка, страх керує тобою. Коли поїси зможемо думати раціонально.

Богдана подивилася на тост, потім на Демида. Вперше за довгий час вона відчула, що страх відступає. Не тому, що проблема зникла, а тому, що поруч був хтось, хто не вважав цю проблему катастрофою.

Вона взяла тост тремтячими пальцями і відкусила маленький шматочок. Їжа була без смаку, але вона змусила себе жувати.