Глава 21

Богдана смикала двері, які не відкривалися.

— Я не закінчив! — рявкнув він, хапаючи її за лікоть. — Ти думаєш, ти просто так підеш? Після всього, що я для тебе зробив? Ти сядеш і поїдеш додому, і ми...

Ситуація стрімко котилася у прірву. Він був готовий застосувати силу, його очі налилися кров'ю. Богдана зрозуміла, що зараз її просто вивезуть звідси силоміць, і ніхто не допоможе.

Але в цю мить до шкільного тротуару під’їхав знайомий чорний автомобіль.

Серце Богдани пропустило удар. Демид.

Його поява вибила ґрунт з-під ніг. Вони ж домовились, що він привезе її речі до готелю, то чому він тут?

З водійського місця вийшов Демид. Він був спокійний, зосереджений. Він не дивився в бік джипа Романа — мабуть, просто не помітив його за іншими машинами батьків, що приїхали за дітьми. Він відійшов трохи вбік, дістаючи телефон.

Роман простежив за її поглядом. Його очі звузилися, а потім розширилися від скаженого здогаду.

— А-а-а... — протягнув він зловісно. — Так ось воно що. Ось до кого ти бігла.

— Ромо, це не те, що ти думаєш... — почала Богдана, відчуваючи, як паніка перекриває горло.

У цей момент у її сумці задзвонив телефон.

Вона кинулася до сумки, щоб скинути, вимкнути, розбити цей проклятий апарат, аби тільки він замовк. Але Роман виявився швидшим.

Він рвучко видер сумку з її рук.

— Сидіти! — гаркнув він.

Він дістав телефон, глянув на екран. Ім’я «Демид» подіяло на нього як червона ганчірка на бика.

— Алло! — він не просто відповів, він прокричав це в трубку, бризкаючи слиною. — Ну що, дочекався, падло?! Дзвониш моїй дружині?!

Демид, який стояв за десять метрів, завмер. Він почув цей крик двічі: у своєму телефоні й наживо — через трохи прочинене вікно джипа.

Він повільно опустив телефон, обернувся і побачив їх.

Роман продовжував кричати в трубку, не помічаючи, що Демид уже йде до них.

— Я знав! Я знав, що ти гнида! Ти давно на неї око поклав! Вирішив підібрати її, поки ми у сварці?!

Демид підійшов до машини впритул. Його обличчя було кам’яним, але в очах бушував шторм. Він нахилився і твердо постукал кісточками пальців у тоноване скло пасажирських дверей. Прямо туди, де сиділа Богдана.

Вона здригнулася, втиснувшись у крісло. Їй хотілося зникнути, розчинитися, провалитися крізь землю. Страх, сором і безсилля змішалися в пекучий коктейль.

Роман побачив Демида. Він кинув телефон на панель, різко розблокував двері й вискочив з машини, грюкнувши ними так, що джип гойднуло.

— Ти! — Роман кинувся на друга, тицяючи пальцем йому в груди. — Ти, сволота! 

— Заспокойся, Романе, — голос Демида був тихим, але холодним, як сталь.

— Заспокоїтися?! — Роман реготав, як божевільний. Навколо почали зупинятися люди. — Ти спав із нею, так?! Зізнавайся! Це ти їй на вуха присів, що я поганий? Це ти її накрутив? Скільки років ти поруч повзав, другом прикидався, а сам чекав моменту, щоб з моєю дружиною переспати?!

— Вона не твоя власність, — відрізав Демид, не відступаючи ні на крок. — І вона пішла від тебе не до мене. Вона пішла від тебе, бо ти — лайно, Ромо.

— Що ти сказав?!

— Я сказав, що Дана вже не твоя дружина. Прийми це. Вона не зобов'язана все життя бути твоєю зручною домогосподаркою і терпіти твоїх коханок, поки ти граєш у великого начальника.

— Ах ти ж...

Роман замахнувся, але вдарити не наважився. Демид був вищим, міцнішим і явно готовим дати відсіч.

Богдана більше не могла сидіти всередині. Вона бачила, як біля воріт школи скупчилися батьки. Вона бачила учнів старших класів, які знімали все на телефони. Її колеги визирали з вікон учительської.

Це був кінець. Її репутація, її гідність — усе горіло в полум'ї чоловічої агресії.

Вона відчинила двері й вискочила на тротуар.

— Припиніть! — закричала вона, стаючи між ними. — Будь ласка, досить! Тут діти! Тут школа! Ви що, не бачите?!

Її трясло. Сльози котилися по щоках, розмазуючи залишки макіяжу.

— Мені байдуже! — рявкнув Роман, навіть не дивлячись на неї. Він не зводив ненависного погляду з Демида. — Нехай усі бачать, який це «друг»! Зрадник! Щур!

Він різко перевів погляд на Богдану і схопив її за руку, смикаючи до себе.

— А ти — в машину! Швидко! Ми їдемо додому, і там я тобі влаштую розбір польотів!

— Вона нікуди з тобою не поїде, — Демид перехопив руку Романа. Його пальці стиснулися на зап'ясті колишнього друга. — Відпусти її.

— Не лізь! Це моя сім'я!

— Немає більше ніякої сім'ї, — жорстко сказав Демид. — Ти її зруйнував. Відпусти.

Роман спробував вирвати руку, але Демид тримав міцно. У повітрі запахло бійкою.

Богдана зрозуміла, що ще секунда  і проллється кров.