Глава 20

Він не завів двигун. Ключі лишилися затиснутими в його кулаці. Замість того щоб рушити, він різко розвернувся до неї всім корпусом, нависаючи над центральною консоллю.

У цій тиші його важке дихання здавалося оглушливим.

— Де ти була? — прошипів він, і його обличчя було так близько, що Богдана відчула запах перегару і старої кави. — Я питаю, де ти ночувала, тварюко?! Я прийшов додому — тебе немає. Речей немає. Телефон вимкнений. Ти що собі думаєш?

Він ударив кулаком по керму, змусивши її здригнутися і ще сильніше втиснутися у двері.

— Ти моя дружина! Твоє місце вдома, у моєму ліжку! А ти вештаєшся невідомо де всю ніч. З ким ти була? З коханцем? Зізнавайся!

Богдана дивилася на нього, і страх, який сковував її хвилину тому, почав випаровуватися. Залишилася лише холодна, дзвінка порожнеча. Вона бачила не чоловіка, а чужу, огидну людину.

— Я хочу розлучення, Романе, — сказала вона тихо. У тиші салону ці слова прозвучали як постріл.

Роман завмер. Його очі звузилися.

— Що ти сказала? Яке розлучення? Ти зовсім здуріла?

— Я знаю про Тетяну, — Богдана витримала його погляд. — Я чула вашу розмову. Про те, як ти купив мені  шуби, щоб «закрити рота». Про те, яка я «дурепа».

Роман відкинувся на спинку сидіння. На секунду на його обличчі майнула розгубленість — його спіймали. Але він тут же презирливо викривив губи.

— І що? — він пирхнув. — Ну, переспав я знею пару разів. І що? Ти через це влаштувала цей цирк? Через таку дрібницю?

— Дрібницю? — голос Богдани затремтів від гніву. — Ти зраджував мені! Ти брехав мені в очі! Ти витрачав наші спільні гроші на її забаганки, поки я економила на всьому!

— Не сміши мене! — перебив він, розсміявшись злим сміхом. — «Наші» гроші? Це мої гроші, Богдано! Я їх заробляю! А ти приносиш у дім копійки, яких не вистачить навіть на заправку цієї машини. Ти живеш за мій рахунок, їси за мій рахунок...

— І обслуговую тебе за твій рахунок? — перебила вона. — Я була для тебе безкоштовною прибиральницею і кухаркою!

— А ким тобі ще бути? — виплюнув він, оглядаючи її з голови до ніг з неприхованим презирством. — Ти на себе в дзеркало дивилася? На кого ти перетворилася? Сіра миша. Вічно втомлена, вічно з мігренями, вічно в цих своїх учительських ганчірках. Тобі тільки на кухні стояти.

Він нахилився ближче, дивлячись їй в очі з жорстокою відвертістю.

— А Таня... Таня яскрава. Вона жива. Вона за собою доглядає. Мені, як чоловікові, потрібна різноманітність! Мені потрібна краса, енергія, а не твоя кисла міна в розтягнутому халаті!

Його слова різали по живому, але Богдана раптом відчула дивну ясність.

— А чому я стала такою, Ромо? — запитала вона крижаним тоном. — Хто зробив мене такою? Хто забороняв мені яскраво фарбуватися, бо це «вульгарно»? Хто казав, що короткі сукні — це для розпусних дівиць? Хто вимагав сніданки, обіди з трьох страв і ідеально випрасувані сорочки, забираючи в мене весь вільний час і сили?

Вона гірко всміхнулася.

— Ти хотів зручну дружину. Ти її виховав. Я стала твоєю тінню. А тепер ти звинувачуєш тінь у тому, що вона сіра? Ти витрачаєш гроші на коханку, щоб вона була красивою, а на мені економиш, щоб я була зручною.

— Ти просто нудна, — відмахнувся він, ніби від набридливої мухи. — З тобою нема про що говорити. Ти деградувала в цій своїй школі.

— Я деградувала, намагаючись догодити тобі, — відрізала вона. — Але це закінчилося. Я не річ, Романе. Я не побутова техніка з функцією "все включено". Я людина. І я йду від тебе.

— Ти нікуди не підеш! — він раптом знову схопив її за зап'ястя, стискаючи до болю. — Ти повернешся додому, приготуєш вечерю і будеш молити про прощення за цю вихідку. Кому ти потрібна, крім мене? Розведена, бідна вчителька без житла. Ти здохнеш під парканом без моїх грошей! Ти нуль без мене!

Богдана подивилася на його руку, що стискала її зап'ястя. Потім перевела погляд на його перекошене люттю обличчя.

Вона нічого не відчувала. Ні любові, ні страху, ні жалю. Тільки огиду. Ніби дивилася на слизьку комаху.

Вона повільно, палець за пальцем, відчепила його руку від себе. Роман був так шокований її спокоєм, що навіть не чинив опору.

— Краще під парканом, — сказала вона тихо і твердо. — Краще здохнути з голоду, ніж прожити ще хоч хвилину з тобою. Ти мені огидний, Ромо. 

Вона потягнулася до дверної ручки.

— Відчини двері.

Роман мовчав. Він важко дихав, дивлячись на неї. Він звик до її сліз, істерик, благань. Але цей холодний спокій лякав його. Він зрозумів, що його звичні методи — крик, залякування, гроші — більше не працюють. Вона зламалася, але зібралася заново в щось таке, чим він більше не міг керувати.