Глава 19

Ранок видався метушливим.

Богдана збиралася поспіхом. Вона дістала з валізи свій звичний одяг — строгу спідницю, блузку. У ванній кімнаті Демида вона намагалася надати собі презентабельного вигляду: замазала синці під очима, зібрала волосся у високий хвіст.

Вона мусила йти на роботу. Життя, попри все, тривало, і втратити ще й зарплату вона не могла собі дозволити.

Виходячи в коридор, вона побачила Демида. Він уже був готовий — у бездоганному костюмі, свіжий, зібраний. Він пив каву, спираючись на стіну, і спостерігав за її зборами.

— Я піду, — сказала Богдана, уникаючи його погляду. — Валізи поки залишу тут, якщо можна. Але це ненадовго. Щойно знайду готель — одразу тобі скину адресу. Тоді... привези мої речі, будь ласка.

Ця ідея прийшла їй серед безсонної ночі. Це було недоречно - залишатися в квартирі чужого чоловіка. Його пропозиція була заманливою, але ні. Богдана не хотіла його турбувати. 

Демид кивнув. У його очах майнуло невдоволення цією ідеєю, але сперечатися він не став. Він розумів: їй треба відчути хоч якусь ілюзію самостійності. 

— Добре, — спокійно відповів він. — Гроші в тебе є? На готель, на життя?

Богдана стиснула ручку сумки. У гаманці лежало чотири тисячі гривень. Цього ледве вистачить на готель і їжу на тиждень. Але зізнатися в цьому Демиду  означало знову просити, знову бути слабкою.

— Так, є, — збрехала вона, дивлячись йому в очі. — Я впораюся.

Він промовчав, хоча вона відчувала: не повірив. Але відпустив.

Телефон вмикати вона не стала. Чорний екран смартфона був її щитом. Вона знала, що там: десятки пропущених, голосові повідомлення, погрози, благання. Роман явно провів ніч в істериці, і вона боялася, що якщо почує його голос, то її рішучість трісне.

У школі було пекло.

Голова тріщала і гуділа, ніби всередині працював відбійний молоток. Дитячий галас на перервах, запитання колег, чому вона така бліда, нескінченні зошити... Вона рухалася на автоматі. Посміхалася, кивала, пояснювала матеріал, а сама рахувала хвилини до дзвінка.

П'ять уроків вона якось відчитала. Це був подвиг.

О пів на третю пролунав останній дзвоник. Богдана видихнула. Вона вільна.

Вона швидко зібрала речі, накинула плащ і вийшла на шкільне подвір'я. Після задушливого класу прохолодне повітря здалося благословенням. Вона зробила глибокий вдих, плануючи піти в найближче кафе з Wi-Fi, щоб таки пошукати дешевий готель.

Вона зробила всього два кроки від ганку й одразу завмерла. Ноги приросли до асфальту.

Їй назустріч ішов Роман.

Він виглядав жахливо. Неголений, у м'ятому одязі, під очима залягли темні тіні. Але найстрашнішим був його погляд — колючий, злий, скажений.

Він побачив її.

Богдана озирнулася на всі боки. Навколо були діти, які бігли додому, батьки, що чекали першачків, вчителі. Людно. Безпечно. Він навряд чи щось їй зробить тут, у всіх на очах. Він же так дбає про свою репутацію.

Ця думка була помилкою.

Він підлетів до неї за секунду. Не привітався, не запитав, як вона.

Він різко, боляче схопив її за руку. Його пальці вчепилися в зап'ястя сталевими лещатами, перетискаючи вени.

— Ай! — скрикнула вона.

Він потягнув її за собою, різко смикнувши, як неслухняну ляльку.

— Ромо, пусти! Тут люди! — спробувала вирватися вона, впираючись ногами в асфальт. Кілька матусь біля воріт злякано обернулися. — Що ти робиш?! Мені боляче!

— Про це треба було думати, — прошипів він крізь зуби, нахиляючись до її обличчя. Від нього тхнуло перегаром і люттю. — Коли вчора з дому тікала, тварюко.

Він тягнув її до свого джипа, припаркованого просто на пішохідному переході. Богдана спробувала розтиснути його пальці вільною рукою, але він був сильнішим. Набагато сильнішим.

Він відчинив пасажирські двері й буквально заштовхнув її всередину, немов мішок з картоплею. Вона вдарилася коліном об панель, але він уже грюкнув дверима, відрізаючи її від натовпу, який так і не наважився втрутитися в «сімейну сварку».

Клацнув центральний замок.

Роман оббіг машину спереду, сів за кермо.

Богдана втиснулася в сидіння, дивлячись на нього з жахом. Його руки тремтіли на кермі. Очі були скажені, скляні від злості. Він дихав важко, хрипко, ніби загнаний звір, який нарешті наздогнав здобич.

— Ну що, — тихо сказав він, і цей тихий голос був страшнішим за крик. — Поговоримо?