Глава 18

Пробудження було різким і неприємним.

Темряву кімнати розрізало світло екрана телефону, що лежав на тумбочці, а тишу порушив наполегливий звук вібрації. Дззз... Дззз...

Богдана підхопилася на ліжку, серце шалено калатало. Вона потягнулася до телефону, мружачись від яскравого світла.

Екран був забитий сповіщеннями.

15 пропущених від «Чоловік». 

«Ти де?» 

«Ти чого мовчиш?» 

«Богдано, де тебе носить, чорт забирай? Я прийшов додому, а тебе немає. Речей немає. Що за цирк?» 

«Візьми слухавку, бо я викличу поліцію!»

Холод пробіг по спині. Вона уявила його обличчя: червоне від люті, очі налиті кров'ю. Він не хвилювався за неї — він лютував, що його власність зникла з радара.

Вона вирішила ігнорувати дзвінок. Пальці тремтіли. Страх був липким і задушливим. Він і так буде злий, що вона втекла, а якщо дізнається, що вона зараз у квартирі Демида... Їй кінець. І Демиду теж дістанеться.

Богдана відкинула телефон на простирадло.

На годиннику було дев'ята вечора. Вона проспала п'ять годин. Тіло було ватяним, розмореним теплом і сном, але в роті пересохло так, що язик прилипав до піднебіння.

Треба попити.

Вона встала, поправила зім'ятий одяг і навшпиньки вийшла з кімнати. У квартирі панувала напівтемрява, лише з коридору пробивалося слабке світло.

Вона завернула за ріг, прямуючи до кухні, і... різко загальмувала, ледь не врізавшись у широкі груди.

Демид.

Він щойно вийшов із ванної. Волосся було мокрим і темним від води... На ньому були лише сірі спортивні штани, що низько сиділи на стегнах.

Богдана завмерла, забувши, як дихати.

Він був не просто у формі. Він був ідеальним. Широкі плечі, рельєфні м'язи грудей і преса, на яких ще поблискували поодинокі краплі води. Але її погляд прикувало інше.

Татуювання.

Вона пам'ятала деякі з них — вони колись усією компанією їздили на пляж до Одеси. Пам'ятала геометричний візерунок на плечі. Але зараз, у напівтемряві коридору, вона побачила нове. Велике, чорне зображення на ребрах зліва, ближче до серця. Якийсь напис чи символ — вона не могла розібрати, але він виглядав свіжим і хижим.

Вона втупилася в його торс, не в змозі відвести погляд. У голові майнула думка, що Роман, із його пивним животиком, який намічався останнім часом, виглядав поруч із Демидом як розгодований кіт поруч із барсом.

Демид мовчав, дозволяючи їй дивитися.

Раптом Богдана усвідомила, що відверто витріщається на напівголого друга свого чоловіка. Щоки запалали так, що, здавалося, від них можна прикурювати.

Вона різко підняла погляд до його обличчя. Демид дивився на неї спокійно, але в глибині очей танцювали бісики.

— Вибач... — видихнула вона, затинаючись. — Я... води хотіла.

Вона обійшла його по дузі, майже втискаючись у стіну, і буквально втекла на кухню.

Серце гупало десь у горлі. Боже, який сором!

Вона схопила склянку, налила води з глечика тремтячими руками. Зробила ковток, але тут у кишені знову почав дзижчати телефон.

Дззз... Дззз...

Цей звук діяв на нерви, як бормашина.

Богдана дістала смартфон і поклала його на гранітну стільницю. Екран знову світився ім'ям «Чоловік».

Вона дивилася на нього з ненавистю. Заблокувати? Відправити в чорний список? Це було б занадто... по-дитячому? Чи, навпаки, єдиним правильним рішенням?

Вона не витримала. Скинула виклик. Відкрила месенджер. Швидко, щоб не передумати, набрали текст:

«Не дзвони мені. І не чекай. Я не повернуся. Ніколи».

Кнопка «Надіслати». Повідомлення полетіло. Дві галочки — прочитано миттєво.

Богдана, не чекаючи відповіді, затиснула кнопку живлення і вимкнула телефон. Екран згас.

— Рома набридає?

Вона підстрибнула на місці, ледь не впустивши склянку.

Демид стояв просто за її спиною. Вона навіть не почула, як він підійшов. Його голос пролунав низько, хрипко, прямо над її вухом.

Богдана повільно розвернулася.

Він уже встиг одягнути чорну футболку, приховавши своє тіло, але від цього його присутність не стала менш гнітючою. Волосся все ще було вологим, падало на лоб.

Вона важко ковтнула і кивнула.

— Так. Він... шукає мене.

Демид сперся стегном об стільницю поруч із нею, схрестивши руки на грудях. Його обличчя стало жорстким, риси загострилися.

— Скажи йому, що не повернешся, — карбуючи кожне слово, сказав він. У його голосі звучала злість — холодна, контрольована лють. — Не тягни з цим, Богдано. Тікати і ховатися, вимикати телефон — це не вихід. Це позиція жертви. А ти не жертва.