Глава 17

Затишну тишу кухні розрізав різкий звук рингтону. Демид дістав телефон із кишені, глянув на екран і ледь помітно насупився.

— Слухаю, — його голос миттєво змінився, ставши сухим і діловим. — Так. Ні, документи у фінансового директора. Я ж казав... Чорт. Гаразд. Буду за пів години. Нічого не підписуйте без мене.

Він завершив виклик і з жалем подивився на недопитий чай.

— Пробач, Даню. Робота не чекає. Там якийсь форс-мажор із тендером, мені треба терміново в офіс.

Він підвівся, автоматично потягнувшись за ключами від машини, що лежали на стільниці.

— Послухай мене уважно, — він подивився їй в очі, серйозно й твердо. — Не тікай, поки мене не буде. Будь ласка. Не роби дурниць. Я повернуся ввечері, і ми разом щось придумаємо. Домовилися?

Богдана кивнула, обхопивши себе руками за плечі. Їй було страшно залишатися одній у цій великій чужій квартирі, але ще страшніше було опинитися на вулиці.

— Тільки... — вона завагалася. — Демиде, тільки не кажи Ромі, що бачив мене. І що я в тебе. Благаю. Якщо він дізнається...

— Не питання, — обірвав він її, навіть не давши закінчити думку про можливі погрози Романа. — Для нього я тебе не бачив. Я взагалі сьогодні був на зустрічах. Ти в безпеці. Зачиняйся зсередини, нікому не відчиняй.

Він зник в кімнаті, потів вийшов переодягнутий в білу сорочку і чорні штани, взяв портфель і вийшов. 

Богдана залишилася сама.

Тиша, яка при Демидові здавалася затишною, тепер тиснула на вуха. Вона пройшлася вітальнею, торкаючись руками спинки шкіряного дивана, холодної поверхні столу. Усе тут було чужим, стильним, дорогим.

Що їй робити далі?

Вона взяла телефон. Повідомлень від Романа не було — він, певно, досі думав, що вона в школі або вже вдома, грає роль покірної дружини. Богдана набрала завуча. Голос тремтів, коли вона брехала про "сімейні обставини" і просила підмінити її на кілька днів. Її уроки погодилася взяти колега.

У неї є три дні. Три дні, щоб перезавантажити життя. Від однієї думки про це голова почала розколюватися, пульсуючи тупим болем у скронях.

Щоб заглушити тривожні думки, вона ввімкнула величезну плазму на стіні. Якийсь серіал, бубоніння новин — байдуже. 

Вона сіла на край дивана, підібгавши ноги. Тепло квартири, втома після безсонної ночі та пережитий стрес зробили свою справу. Повіки стали важкими, як свинець. Тіло розм'якло. Вона поклала голову на подушку "лише на хвилинку", щоб дати очам відпочити...

Пробудження було дивним.

Спершу вона відчула запах. Не свої парфуми, не запах подушки.

Потім прийшло відчуття невагомості. Земля пішла з-під ніг, світ погойдувався, але їй було надійно і тепло.

Богдана повільно, з зусиллям розліпила очі. Картинка пливла. Вона бачила розмиту лінію стелі, темну пляму чийогось плеча і... обличчя. Дуже близько.

Це був не Роман.

Сонна свідомість не одразу склала пазл. Вона злякано кліпнула, остаточно прокидаючись.

Демид.

Він ніс її на руках. Легко, як дитину. Одна його рука надійно тримала її під спиною, інша — під колінами. Вона притискалася щокою до його грудей, відчуваючи рівне, сильне биття його серця.

Він помітив, що вона заворушилася, і завмер посеред коридору. Різко зупинився, дивлячись на неї зверху вниз. Його очі були темними, розширеними.

— Вибач... — прошепотів він хрипко. — Ти заснула на дивані, скрутилася там так незручно... Я не хотів тебе будити. Хотів просто перенести на ліжко, щоб у тебе шия не боліла. Але, видно, розбудив.

Богдана відчула, як жар приливає до обличчя. Вона — у своєму безглуздому рожевому костюмі, сонна, розпатлана — на руках у Демида, який, схоже, навіть не зняв піджак після офісу, побачивши її сплячою.

Це було так інтимно. Так... неправильно і правильно водночас.

— Пусти... я сама дійду, — пробурмотіла вона, намагаючись відсторонитися, але її рухи були слабкими й невпевненими.

Їй було страшенно ніяково. Вона важка. Вона незграбна.

Але Демид не відпустив.

Його руки лише міцніше стиснули її, притискаючи до себе. Він не поставив її на підлогу.

— Не вигадуй, — тихо сказав він, і в його голосі прозвучала дивна ніжність, від якої мурашки побігли по шкірі. — Тут два кроки лишилося.

Він знову рушив уперед, несучи її до гостьової спальні так дбайливо, ніби вона була кришталевою вазою, яку він боявся розбити все своє життя.

Богдана завмерла в його руках, затамувавши подих, і вперше за цей божевільний день відчула себе... захищеною.