Глава 16

Богдана стояла під гарячим струменем уже десять хвилин, намагаючись змити з себе холод і липке відчуття власної нікчемності. Вода періщила по шкірі, змиваючи втому, але думки нікуди не зникали.

Вона вимкнула воду і потягнулася за рушником — величезним, пухнастим, темно-сірого кольору. Витираючись, вона мимоволі розглядала поличку над раковиною. Жодних тюбиків з кремами, масок, скрабів чи жіночих дрібничок.

Тільки чоловічий аскетизм. Дорогий аскетизм.

Гель для душу з ароматом кедра. Шампунь у важкій скляній пляшці. Пінка для гоління Acqua di Parma. Зубна паста з морською сіллю. Усе стояло рівними рядами. Це була територія самотнього вовка, який цінує порядок і якість, але не допускає у свій простір нікого зайвого.

Богдана глянула на своє відображення в запотілому дзеркалі. Бліда, з мокрим волоссям, що прилипло до шиї.

— Що ти робиш, Богдано? — прошепотіла вона сама собі. — Ти мала б зараз трястися в поїзді десь під Жашковом. А натомість стоїш у ванній найкращого друга свого чоловіка.

Вона швидко вдяглася. Спортивний костюм ніжно-рожевого кольору — єдине, що лежало зверху у валізі, крім білизни, — виглядав у цьому суворому чоловічому інтер’єрі чужорідною плямою. Як зефірка на асфальті.

Богдана глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серцебиття, і натиснула на ручку дверей.

На кухні пахло імбиром, тостами і чимось невловимо затишним.

Демид уже переодягнувся. Замість мокрої сорочки на ньому була проста чорна футболка і домашні штани. Він стояв біля панорамного вікна, за яким сіра пелена дощу ховала місто, і тримав у руках дві чашки.

Почувши її кроки, він обернувся. Його погляд ковзнув по її рожевому костюму, і в кутиках очей зібралися теплі зморшки, хоча губи залишилися серйозними.

— З легким паром, — сказав він, ставлячи чашки на стіл. — Сідай. Чай із медом, імбирем та лимоном. Те, що лікар прописав.

Богдана сіла на високий барний стілець, обхопивши гарячу кераміку долонями. Тепло чашки трохи заспокоїло тремтіння в руках.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Кілька хвилин вони пили мовчки. Демид не квапив її, даючи час зібратися з думками. Він просто посунув до неї тарілку з гарячими сендвічами.

— У нього інша жінка, Демиде, — раптом сказала Богдана, дивлячись, як чаїнка кружляє в золотистій рідині. — Я знаю точно.

Вона вперше вимовила це вголос. Не подумки, не в істериці, а спокійно. І від цього стало легше, ніби вона витягла з рани іржавий цвях.

— Я чула її голос у слухавці. Тетяна. Секретарка з вашого офісу.

Демид не здивувався. Він повільно кивнув, не відводячи від неї погляду.

— Я знаю, Даню.

Вона різко підвела голову.

— Знаєш?

— Здогадувався давно. А переконався нещодавно, — він відпив чай, і його обличчя стало жорстким. — Ти надто довго тримала це в собі. Я бачив, як ти згасаєш, але не мав права лізти, поки ти сама не зробиш крок.

— Я не хотіла скандалу, — голос Богдани зірвався на шепіт. — Я просто хотіла зникнути. Він... він не знає, що я пішла. Думає, що я просто пішла на роботу.

— Тобто ти втекла, — констатував Демид.

— Так. Я подам на розлучення дистанційно.

— А далі що? — він відставив чашку і схрестив руки на грудях. — Який план, Богдано?

Вона нервово поправила рукав рожевої кофти.

— Поживу в батьків. Знайду роботу там, у місцевій школі. Або... буду їздити сюди електричкою. Це дві години в один бік, важко, але люди ж так живуть. На оренду в місті в мене грошей немає. Зарплата вчителя... сам розумієш. А просити в нього я нічого не буду.

Демид слухав її, і його брови хмурилися дедалі більше.

— Тобто ти хочеш поставити хрест на своєму житті, кар'єрі й комфорті через помилки Романа? — запитав він різко. — Їздити по чотири години на день в електричці? Жити з батьками, де тобі будуть щодня промивати мізки на тему «повернися до чоловіка»?

Богдана опустила плечі.

— У мене немає вибору, Демиде.

— Вибір є завжди, — він нахилився до неї через стіл. — Ти залишишся тут.

Вона ледь не поперхнулася чаєм.

— Що? Ні! Демиде, це неможливо.

— Чому? — спокійно запитав він. — Квартира велика. Гостьова кімната з окремим санвузлом. Ти нікому не заважаєш. Я цілими днями на роботі, вечорами часто теж. Живи скільки треба — місяць, два, пів року. Поки не станеш на ноги, не знайдеш нормальне житло.

— Я не можу... — Богдана відчула, як щоки знову спалахують. — Це неправильно. Ти не повинен вирішувати мої проблеми. Я не хочу бути утриманкою чи тягарем.

— Богдано, — він перебив її, і в його голосі зазвучали сталеві нотки. — Ми знайомі скільки? Ти для мене не чужа людина. Ти... ти як сім'я.

Він затнувся на слові «сім'я», ніби хотів сказати щось інше, але вчасно стримався.

— Коли в людини біда, сім'я допомагає. Це нормально. Я не пропоную тобі утримання. Я пропоную тобі дах над головою і безпеку. Вважай, що ти знімаєш кімнату. Плату візьму борщем, — він спробував усміхнутися, щоб розрядити обстановку.