Глава 15

Демид відчинив двері і посторонився, пропускаючи Богдану всередину. Квартира зустріла її тишею і бездоганним порядком - жодної пилинки на полицях, жодної речі не на своєму місці. У повітрі витав тонкий аромат чогось дорогого, деревного з нотками амбри - явно не дешевий освіжувач із супермаркету, а якийсь вишуканий аромадифузор.

Богдана стояла біля входу, боячись ступити на бездоганно чистий паркет у своїх брудних черевиках. Вона почувалася безпритульним кошеням, яке притягли до палацу.

Демид, наче не помічаючи її сум'яття, скинув мокре пальто, недбало повісивши його на гачок. Слідом полетіли черевики. Він залишився в одній сорочці, яка наскрізь промокла на плечах і спині, прилипнувши до тіла і підкреслюючи рельєф м'язів.

Він обернувся, зачесав п'ятірнею мокре волосся назад і раптом завмер посеред коридору. Здавалося, він тільки зараз усвідомив, що вона тут. У його домі. І що робити далі — інструкції не було.

Він окинув її швидким, скануючим поглядом — від мокрих кросівок до посинілих губ.

— Так, — його голос пролунав трохи хрипко в тиші квартири. — У тебе ж є сухі речі у валізі?

Богдана кивнула.

— Чудово. Тоді план такий: ти йдеш у гарячий душ. Відігріваєшся, поки не перестанеш труситися. Перевдягаєшся в сухе. А я поки приготую якийсь сніданок і зроблю чай з медом. Імбирний, щоб кров розігнати. Ти ж так і застудитися можеш, а лікарні нам зараз ні до чого.

Вона подивилася на його плечі, по яких розповзлися темні плями вологи.

— Ти теж промок, — тихо зауважила вона. — Тобі б теж перевдягнутися.

Демид усміхнувся.

— Я загартовуюся вже років десять, так що за мене не хвилюйся. Мене дощем не злякаєш.

Він відчинив нижню шафку для взуття, дістав пару нових, запакованих у плівку кімнатних капців (гостьових, вочевидь) і поклав перед нею.

— Взувайся. Підлога холодна.

Богдана слухняно роззулася. Її валізи стояли поруч, мокрі, з налиплим брудом на коліщатках. Тягнути їх у кімнату по чистому паркету було б злочином.

— Я... я тут дістану речі, — пробурмотіла вона, присідаючи навпочіпки. — Валізи брудні, не хочу наслідити.

— Як скажеш.

Богдана поклала одну валізу на бік. Руки, що задубіли від холоду, погано слухалися. Вона смикнула блискавку. Замок заїло, потім різко піддався.

Кришка відскочила.

Вона збиралася вчора в такій паніці й люті, що просто запихала все як попало. І зараз, варто було відкрити валізу, як речі, утрамбовані силою, полізли назовні.

Зверху, просто під ноги Демиду, випав не светр і не джинси.

На підлогу, яскравою плямою на темному паркеті, впав її мереживний бюстгальтер. Тілесного кольору. 

Богдані здалося, що все повітря викачали з коридору. Кров миттєво прилила до обличчя, заливаючи щоки та шию пекучим рум'янцем.

Боже, як же ніяково!

Вона застигла, боячись підняти очі. Демид стояв прямо над нею. Він це бачив. Він не міг не бачити. Це було так інтимно, так недоречно в цій ситуації, що їй хотілося провалитися крізь бетонне перекриття аж у підвал.

Тремтячими руками вона схопила білизну і судорожно, зібгавши в грудку, заштовхала назад, під стос светрів.

Вона повільно, нерішуче підняла на нього погляд.

Демид дивився на валізу. Його обличчя залишалося незворушним, але Богдана помітила, як сіпнувся його кадик. Він важко ковтнув.

Їхні погляди зустрілися на частку секунди. В його очах майнуло щось темне, гаряче — зовсім не дружнє, зовсім не «загартоване». Але він миттєво опанував себе.

Демид різко відвів очі вбік, поправив комір мокрої сорочки, ніби йому раптом стало душно.

— Я... я на кухні, — кинув він трохи нижче, ніж зазвичай. — Ти пам'ятаєш, де ванна? Праворуч коридором.

Вона мовчки кивнула, все ще палаючи від сорому.

Він розвернувся і пішов у глиб квартири широкими кроками, явно намагаючись якомога швидше втекти від цієї напруги.

Богдана видихнула, притиснувши долоні до палаючих щік. Серце калатало так, ніби вона пробігла стометрівку.