Глава 13

Вона мусить зіграти свою роль до кінця. Роль покірної дружини, яка «все зрозуміла» і «пробачила».

Богдана накрила на стіл. М'ясо, салат, вино. Усе мало виглядати ідеально, щоб задобрити його. Потім вона пішла у вітальню. Розклала на журнальному столику блістери з таблетками — знеболювальне, від тиску. Налила склянку води. 

 Вона знала, як Романа дратують її хвороби. Якщо вона буде «хвора», він не чіпатиме її. Не полізе з розмовами.

Вона лягла на диван, натягнула плед до підборіддя і заплющила очі, удаючи сон.

Замок клацнув об одинадцятій. Роман зазирнув у вітальню.

— Дано, ти спиш? — запитав він, не знижуючи голосу.

Вона не відповіла. Лише ледь чутно застогнала, не розплющуючи очей, і перевернулася на інший бік.

Роман помітив ліки на столику.

— Знову мігрень? — буркнув він із ноткою роздратування. — Ну спи, спи. Вічно ти не вчасно.

Він пішов на кухню. Богдана чула, як скрипнув стілець, як дзенькнула виделка об тарілку. Він їв її вечерю. Їв спокійно, з апетитом, упевнений, що його брехня спрацювала, і дурна дружина заспокоїлася.

Усе всередині неї перетворилося на тугий, болісний вузол. 

Тут, у цих стінах, було зосереджене все її життя. Кожна чашка, кожна подушка — все вибирала вона. Але якщо вона не піде завтра, то вона загрузне в цьому надовго. Назавжди.

Ранок був найважчим випробуванням.

Богдана встала раніше за нього. Зварила каву. Зробила тости.

Коли Роман вийшов на кухню, вона навіть змогла усміхнутися. Криво, блідо, але усміхнулася.

— Тобі краще? — запитав він, посьорбуючи каву і гортаючи стрічку новин.

— Трохи, — тихо відповіла вона. — Голова ще болить.

— Ну, нічого. До вечора пройде, — він підвівся, поцілував її в скроню.

Цей поцілунок був як тавро. Їй хотілося витерти шкіру до крові.

— Гарного дня, коханий, — сказала вона. Ці слова далися їй найважче.

— І тобі. Не нудьгуй.

Двері зачинилися.

Богдана почекала рівно п'ять хвилин. Підбігла до вікна. Його джип виїхав з двору і зник у потоці машин.

Все. Час пішов.

Вона метнулася до спальні, витягла валізи з-під ліжка. Одяглася — джинси, теплий светр, плащ. Викликала таксі.

Вона виходила з квартири, не озираючись. Залишила тумбочці  обручку. І ту саму шубу, повішену на вішак, як пам'ятник його брехні.

Таксі везло її крізь сірий ранок на залізничний вокзал.

Дощ періщив по вікнах, розмиваючи обриси міста, яке вона так і не змогла підкорити. Страх накочував хвилями. Що вона робить? Куди вона їде?

На вокзалі пахло вогкістю, мазутом і безнадією. Богдана купила квиток до батьківського містечка. Поїзд відправлявся через дві години.

Вона стояла на відкритій платформі під навісом, який ледве захищав від косого дощу. Холод пробирав до кісток. Вона дивилася на мокрі рейки і думала про те, що скаже мамі. Як пояснить, що повернулася з двома валізами і розбитим життям?

Оренда нормальної квартири  коштувала більше, ніж її вчительська зарплата. Вона не потягне. У неї немає вибору. 

— Богдано?

Цей голос пролунав крізь шум дощу, як постріл.

Вона здригнулася так сильно, що ледь не впустила сумку. Обернулася.

На платформі, за кілька кроків від неї, стояв Демид.

Він був у мокрому плащі, волосся прилипло до чола, а в очах... В очах була суміш тривоги і гніву.

— Демиде?.. — прошепотіла вона, не вірячи своїм очам. — Ти... що ти тут робиш?

Він підійшов ближче, ігноруючи дощ. Його погляд ковзнув по двох великих валізах біля її ніг, потім по її блідому обличчю.

Удар серця був таким сильним, що віддав болем у скронях. Богдана застигла, відчуваючи, як крижаний холод страху розливається венами швидше, ніж отрута.

Що він тут робить? Чому саме зараз?

Паніка накрила з головою. Перша думка була інстинктивною: він подзвонить Роману. Він друг, і ця клята чоловіча солідарність, він же  зараз здасть її, і  втеча закінчиться ганьбою ще до того, як поїзд рушить з місця.

Але потім прийшло протверезіння. Роман на роботі. Навіть якщо Демид набере його прямо зараз, той не встигне доїхати. Поїзд прибуває за двадцять хвилин.

Богдана випросталася, намагаючись надати своєму голосу хоч краплю впевненості.

— Я... до батьків, — збрехала вона, ховаючи очі. — Вирішила провідати. Давно не бачилися.

Демид повільно опустив погляд на дві величезні валізи, що стояли біля її ніг. Потім знову подивився їй в обличчя. У його очах читався скепсис.

— У гості? З усім гардеробом?

— Ну... — Богдана нервово смикнула ремінець сумки. — Там... я вирішила відвезти старі речі. У них великий будинок, є де зберігати, а в нас шафи забиті.

Брехня була жалюгідною. Вони обоє це розуміли.

Зависла важка пауза. Лише дощ барабанив по металевому даху платформи, відраховуючи секунди її ганьби.