Глава 12

Богдана хотіла йому вірити.

Їй було життєво необхідно вірити в казку про «благородного лицаря» і «маніяка-таксиста». Тому що альтернатива — визнати, що її життя є купою сміття — була надто страшною.

Вона крутилася на кухні, як заведена. На плиті мліло м'ясо по-французьки, у духовці рум'янився пиріг. Вона вирішила влаштувати ідеальний вечір. Романтична вечеря. Свічки. Вона навіть дістала ту саму нову шубу і повісила її на видне місце у вітальні, щоб Роман бачив: вона оцінила, вона вдячна, вона пробачила.

«Ми почнемо спочатку, — шепотіла вона собі під ніс, нарізаючи салат. — У всіх бувають кризи. Він старався. Він купив подарунок. Він любить мене».

Годинник показував сьому. Роман мав уже виїжджати з офісу.

Богдана витерла руки рушником і набрала його номер. Просто щоб запитати, коли ставити м'ясо на стіл, щоб не охололо. Ну і, можливо, щоб почути його голос.

Гудки. Один. Другий.

Він прийняв виклик.

— Ромчику? — лагідно покликала вона. — Ти вже їдеш?

У відповідь — тиша. Ні, не тиша. Тиха, джазова, яку він ніколи не слухав сам.

— Ромо? Алло?

— Так, Дано, я чую, — його голос пролунав трохи напружено, з нотками вдаваною заклопотаності. — Я ще на роботі. Нарада затягнулася, шеф лютує, розбираємо польоти.

Богдана трохи знітилася. Вона тут зі своїми свічками й пирогами, а в нього там аврал.

— Ох... Зрозуміло, — вона намагалася, щоб розчарування не звучало надто явно. — Я просто хотіла дізнатися, коли тебе чекати. Вечеря холоне...

— Не чекай, — перебив він, і в голосі прослизнуло нетерпіння. — Їж сама. Буду пізно, може, навіть затримаюсь до ночі. Все, давай, не можу говорити.

Він замовк.

— Добре, чекаю... — тихо сказала Богдана.

Вона опустила руку з телефоном, але не натиснула червону кнопку. Вона думала, що це зробить він. 

Але екран продовжував світитися таймером розмови. 00:22... 00:23...

Він не відключився. Мабуть, просто кинув телефон на стіл, думаючи, що  відключилася вона.

Богдана вже піднесла палець, щоб натиснути "відбій" самій, коли почула голос.

Жіночий. Примхливий. Тягучий, як патока.

— Ну котику... Нащо ти відповів? Ти ж обіцяв, що вечір тільки наш.

Богдана завмерла. Телефон приріс до вуха.

— Таню, ти ж знаєш вона і так щось підозрює. Але я все владнав. Хоча довелося попріти, звісно. Вона ж, дурепа, реально тебе запідозрила. Побачила фото, істерику влаштувала. Мені довелося, як в дупу вжаленому, мотатися по всьому місту, щоб знайти шубу точнісінько таку саму, як я тобі купив.

— Серйозно? Таку саму? — голос Тетяни задзвенів ревнивими нотками. — Ти купив їй таку ж шубу?

— Ну а як інакше? Сидить тепер щаслива. А я тут. З тобою. І в нас попереду ціла ніч...

Звук поцілунку. Чмок.

Тремтячими пальцями Богдана натиснула на відбій.

Вона стояла посеред кухні. У руці вона все ще стискала ніж для овочів.

Вона повільно опустила телефон на стіл. Подивилася на м'ясо, що шкварчало на сковорідці. А потім перевела погляд у вітальню, де на спинці крісла чорною плямою висіла шуба.

Він купив їй копію шуби своєї коханки.

Богдана схопила зі столу тарілку і жбурнула її в стіну. Порцеляна розлетілася на друзки. Потім полетів келих. Салатниця.

Вона трощила цю ідеальну кухню, цю декорацію свого фальшивого щастя, і сльози текли по обличчю суцільним потоком.

— Ненавиджу! Ненавиджу тебе! Тварюка!

Біль розривав груди. Приниження пекло шкіру вогнем. Вона носила цю шубу, вона гладила її, вона дякувала йому за неї, поки він сміявся з неї разом із Тетяною.

Істерика накрила її з головою. Вона впала на підлогу серед уламків посуду, затуляючи рот руками, і заридала, розгойдуючись з боку в бік.

Вона ніхто. У неї немає дому. Немає сім'ї. Немає чоловіка.

Ридання обірвалися так само різко, як і почалися.

Богдана сиділа на холодній підлозі серед уламків свого «ідеального життя» і важко дихала. У грудях все ще пекло, але голова раптом стала кришталево чистою. Холодною.

Він так просто мене не відпустить.

Ця думка пролунала в тиші кухні як сигнал тривоги. Вона згадала його очі того вечора, коли просила розлучення. Згадала його пальці, що боляче стискали її плечі. Згадала погрози: «Ти нікуди не підеш. Я тебе знищу».

Роман — власник. Він не віддає своє, навіть якщо це «своє» йому вже не потрібне. Якщо він побачить розтрощену кухню, якщо зрозуміє, що вона знає правду — він озвіріє. Він забере ключі, заблокує картку, перетворить її життя на справжнє пекло під домашнім арештом.

Ні. Не можна діяти на емоціях.

Вона мусить бути хитрішою. Вона мусить стати акторкою, кращою, ніж він.