Глава 11

Демид більше не міг спати.

Останні три ночі перетворилися на тортури. Щоразу, коли він заплющував очі, він бачив не темряву, а її обличчя. Бліде, налякане, з величезними очима, в яких застиг відчай.

Він згадував ту ніч у під'їзді. Її тремтячі руки. Її жалюгідну спробу повірити в брехню про Романа. І раптом, як спалах блискавки, прийшло усвідомлення: він роками брехав сам собі.

Він хотів бачити їх щасливою парою. Йому було зручно думати, що він, Демид, просто зайвий кут у цьому ідеальному трикутнику. Що він відступив заради її блага.

Але щастя там не було.

Він прокручував у голові останній рік. Її втомлену усмішку. Її погляд, що гас, варто було Роману підвищити голос. Її самотність на святах, поки Роман був «зіркою». Він бачив не кохану дружину, а зламану жінку, яку повільно перемелювали жорна чужого егоїзму.

І сумнів, посіяний тією сценою з таксі, проріс у впевненість.

Демид не хотів бути шпигуном. Це було ницо. Бридко. Але він мусив знати правду. Не заради себе. Заради неї.

Він зірвався в середу.

Роман після наради сказав, що поїде на об’єкт на іншому кінці міста. Демид кивнув, потиснув йому руку, а сам сів у свою машину і почекав за рогом.

Коли чорний позашляховик Романа виїхав з парковки, Демид відчув присмак жовчі в роті. Він переслідував найкращого друга. Дожили.

Але довго їхати не довелося.

Роман не поїхав на об’єкт. Він звернув у центр, до знайомого готелю. Того самого, де їхня фірма мала корпоративну знижку і постійно заброньований люкс для партнерів з регіонів.

Демид припаркувався через дорогу, стискаючи кермо до білизни в кісточках.

«Ну давай, — подумки благав він. — Вийди один. Зустрінься з якимось пузатим інвестором. Доведи, що я параноїк».

Двері джипа відчинилися. Вийшов Роман. Поправив піджак, озирнувся.

А потім відчинилися пасажирські двері.

З машини випурхнула Тетяна. У короткій сукні, на підборах, сміючись чомусь, що сказав Роман. Він по-хазяйськи поклав руку їй на талію — нижче, ніж дозволяють пристойність і діловий етикет — і вони попрямували до входу.

Останні ілюзії Демида розбилися вщент.

Він вийшов з машини. Ноги були важкими, наче налиті свинцем.

Він знав цей готель. Знав, що адміністратор не ставитиме зайвих питань, побачивши знайоме обличчя топ-менеджера. Він знав навіть поверх. Третій. Номер 312. 

Демид піднявся ліфтом, відчуваючи, як лють змішується з пекучим соромом. Соромом не за себе — за нього. За того, кого він називав братом.

Коридор зустрів його мертвою тишею і м’яким килимом, що глушив кроки.

Йому не треба було стукати. Не треба було влаштовувати сцен. Двері в цих номерах були тонкими, а звукоізоляція — символічною.

Він зупинився біля номера 312.

Звідти долинали звуки. Сміх. Глухий удар чогось м’якого об стіну. Скрип ліжка. І стогони. Недвозначні, тваринні звуки пристрасті. Тієї самої, якої Роман так давно не дарував дружині.

Демида накрило.

Це був фізичний біль. Удар під дих. Він стояв у цьому дорогому коридорі й уявляв Богдану. Богдану, яка зараз, можливо, готує вечерю і думає, що чоловік її любить.

Він міг увірватися туди. Розбити Роману обличчя. Витягти Тетяну за волосся.

Але він не став бруднити руки. Поки що.

Він різко розвернувся і пішов до ліфта, ледве стримуючи блювотний рефлекс.

Він вилетів з готелю, сів у машину і заблокував двері, ніби відрізаючи себе від цього бруду.

Тремтячими руками дістав телефон. Відкрив галерею.

Фото.

Зроблене місяць тому, крадькома, коли вони ходили в театр утрьох. Роман тоді побіг у буфет, а Богдана стояла біля дзеркала у фоє.

Вона була в простій чорній сукні. Але вона була такою... справжньою. Вона дивилася кудись убік, і на її обличчі була така глибока, така безнадійна печаль, що Демиду ще тоді захотілося притиснути її до себе і не відпускати.

Він дивився на це фото і відчував, як усередині все перевертається.

Він відступив у минулому, бо думав, що Роман зробить її щасливою. Він думав, що програв кращому.

Який же він був ідіот.

Він віддав її не кращому. Він віддав її цинічному, самозакоханому брехуну, який перетворив її життя на сурогат.

— Вибач, Ромо, — прошепотів Демид у тиші салону. — Але дружба закінчилася.

Він провів пальцем по екрану, торкаючись її обличчя на фото.

Мовчати він більше не зможе. Це буде жорстоко. Це буде боляче. Це розіб'є їй серце. Але гіршим за зраду може бути тільки життя в брехні, яку всі навколо підтримують своїм мовчанням.

Він завів мотор.

Тепер у нього була мета. І він не зупиниться, поки не витягне її з цього болота. Навіть якщо вона його за це зненавидить.