Глава 10

Будильник мовчав, і це було благословенням.

Сьогодні у Богдани були лише третій і четвертий уроки, тож вона дозволила собі провалитися в липкий, важкий сон аж до дев'ятої. Прокинулася вона з головним болем і відчуттям дежавю. 

Вона лежала в ліжку, збираючись із духом, щоб вийти з кімнати. Пройшло три дні їх конфронтації. Вона очікувала побачити порожню квартиру, залишені на столі брудні чашки і тишу. Або, що гірше, злого Романа, який знову дорікне їй відсутністю сніданку.

Богдана накинула халат, глибоко вдихнула, ніби перед стрибком у крижану воду, і відчинила двері.

І завмерла на порозі кухні.

Вона кліпнула раз, другий. Їй здалося, що вона все ще спить.

На столі, накритому чистою серветкою, парувала яєчня з беконом. Поруч стояли тости, нарізані овочі й улюблений апельсиновий сік. Повітря було насичене густим ароматом свіжозвареної кави — дорогої арабіки, яку Роман заварював лише у вихідні.

А біля плити стояв він сам. У домашній футболці, свіжий, поголений, він саме розливав каву в чашки.

Почувши її кроки, Роман обернувся. На його обличчі сяяла усмішка — та сама, від якої п’ять років тому в неї підкошувалися ноги. Тепла. Рідна.

— Доброго ранку, соню, — м’яко сказав він, відставляючи турку. — Сідай. Усе гаряче.

Богдана стояла стовпом. Її мозок відмовлявся це обробляти.

— Що це? — хрипко запитала вона.

— Сніданок, — він підсунул їй стілець, як галантний кавалер. — Сідай, Даночко. Годі вже.

Він підійшов до неї ззаду, поклав руки на плечі й легенько розім’яв напружені м’язи.

— Я не люблю, коли ти дмешся, — прошепотів він їй на вухо. — Так, я трохи розлютився. Вибач. Я зірвався. Але зрозумій і мене: мене сказило те, що ти мене в чомусь підозрюєш. Після всього, що я для нас роблю.

Богдана напружилася, але не відсторонилася. Його руки були теплими. Голос — переконливим.

— Я одразу зрозумів, чиїх це рук справа, — продовжив він, сідаючи навпроти і дивлячись їй в очі з батьківською поблажливістю. — Це Демид тебе накрутив, так? Він завжди мені заздрив. Завжди дихав мені в потилицю. От і вирішив скористатися моментом, коли ти була налякана, щоб нас посварити.

— Демид тут ні до чого... — почала було Богдана, але Роман м’яко перебив її.

— Дурненька ти, Дано. Повірила в якусь маячню. Я ж чому з Танею поїхав? Не тому, що в мене з нею щось є, Господи прости. А тому, що вона живе в таких нетрях, що туди таксисти їхати відмовляються.

Він зробив ковток кави, дивлячись на неї чесними-чесними очима.

— Ти новини минулого тижня бачила? Про того маніяка-таксиста?

Богдана розгублено похитала головою.

— Ну от. Дівчину вивіз уночі в поля, роздягнув, пограбував і кинув на морозі. Жах. Тетяна вся тремтіла, боялася сама їхати. Ну не міг я її кинути, Богдано. Я ж чоловік. Ми просто доїхали до її будинку, я переконався, що вона зайшла в під’їзд, і одразу рвонув до тебе. Тому й затримався.

Богдана аж присіла на стілець.

Усе звучало так... логічно. Так благородно. Він не зрадник, він — лицар, який рятував колегу від маніяка. А вона? А вона, виходить, істеричка, яка наслухалася заздрісного Демида і влаштувала скандал на рівному місці?

Вона дивилася на ідеальну яєчню і відчувала, як всередині ворушиться сумнів.

— Але... але чому ти не сказав? Чому скидав дзвінки? — тихо запитала вона. Біль тієї ночі все ще пульсував у скронях.

— Тому що в машині грала музика, я не чув! А потім побачив твої повідомлення про злодія і летів як скажений, щоб врятувати тебе, сусідів на ноги підняв, а ти мене зустріла з Демидом і звинуваченнями. Звісно, я образився.

Роман зітхнув, простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Гаразд. Забули. Ми обидва хороші. Але я не хочу більше сваритися.

Він раптом підвівся, в його очах запалилися хитрі вогники.

— До речі... Почекай хвилинку. У мене для тебе дещо є. Ти ж не думала, що я залишу свою дружину без подарунка?

Він вийшов у коридор. Богдана чула, як щось зашаруділо.

Серце закалатало. Що відбувається?

Роман повернувся за мить. У руках він тримав щось об’ємне, темне, м’яке.

Він розгорнув це, і Богдана мимоволі розтулила рот. Повітря застрягло в горлі.

Шуба.

Норкова шуба кольору графіту. Та сама. З її мрії. З того самого бутіка. Вона переливалася у світлі кухонної лампи, як чорний діамант — розкішна, невагома, бездоганна.

— Ну? — Роман сяяв, як нова копійка. — Приміряй!

Богдана встала, ноги були як ватяні. Роман накинув хутро їй на плечі. Воно огорнуло її теплом і запахом багатства. Вона подивилася на себе у відображення темної духовки — і не впізнала.

— Ромо... — видихнула вона. — Це... це мені?

— А кому ж ще? Сусідці? — він засміявся, обіймаючи її ззаду, зариваючись обличчям у хутро на її шиї. — Я її в багажнику машини ховав цілий місяць. Хотів тобі після корпоративу сюрприз зробити, приїхати і вручити красиво... Але через цей твій переполох зі "злодієм" і Демидом весь момент зіпсувався.