Глава 9

Ранок почався не з кави і не з ароматів яєчні з беконом. Ранок почався з порожнечі.

Богдана встала раніше за будильник. Тіло нило після ночі на дивані, але всередині була дивна, дзвінка тиша. Вона рухалася квартирою як привид — нечутно, обережно, щоб не дай боже не розбудити Його.

Раніше в цей час вона вже чаклувала біля плити, нарізала, смажила, варила каву, щоб її "успішний чоловік" почав день із комфортом.

Сьогодні вона навіть не підійшла до холодильника.

Вона випила склянку води. Холодної. Щоб остудити жар образи, який все ще тлів під ребрами. Подивилася на сковорідку на полиці. Рука звично потягнулася до неї, але Богдана різко опустила її вниз.

— Ні, — прошепотіла вона сама собі.

Сніданок скасовується. Кава в ліжко скасовується. Дружина-служниця взяла вихідний. Безстроковий.

Вона вдягнулася в темряві передпокою, схопила сумку і вислизнула за двері, коли на годиннику було лише пів на сьому.

У школі вона існувала на автоматі. Уроки, зошити, гамірні діти на перервах — усе це пропливало повз неї, як кадри німого кіно. Вона кивала колегам, навіть усміхалася, але думками була далеко.

Об одинадцятій телефон у кишені завібрував. Коротко. Вимогливо.

Чоловік: «Я не зрозумів. А де сніданок? У холодильнику миша повісилася. Ти знущаєшся?»

Богдана дивилася на екран, і серце стиснулося в крихітну, перелякану грудку. Звичка бути "хорошою" кричала: «Вибачся! Напишіть, що проспала! Пообіцяй вечерю!».

Але вона згадала вчорашній вечір. Його очі. Його слова про те, що вона — ніхто.

Вона заблокувала телефон, не відповівши. Кинула його на дно сумки, під стоси зошитів. Це був її маленький, жалюгідний бунт. Мовчазний опір в’язня, який не може втекти, але може відмовитися їсти тюремну баланду.

Робочий день закінчився о третій.

Ноги звично потягли її в бік метро, додому. Але на півдорозі Богдана зупинилася.

Повернутися туди зараз? У цю золоту клітку? Чути його претензії? Бачити його невдоволене обличчя і вдавати, що нічого не сталося?

Вона фізично не могла змусити себе зробити крок у бік їхнього ЖК.

Вона розвернулася і пішла в торговий центр.

Величезний, сяючий вогнями мол гудів, як вулик. Тут пахло кавою, дорогими парфумами і безтурботністю. Люди сміялися, тягли пакети з покупками, цілувалися на ескалаторах.

Богдана блукала між вітринами, як чужорідне тіло.

Вона заходила в магазини одягу, де ніколи нічого не купувала без схвалення Романа. Торкалася тканин. Шовк, кашемір, оксамит.

Вона взяла з вішака блузку. Ніжно-блакитну, як весняне небо. Приклала до себе перед дзеркалом. Їй личило. Освіжало обличчя, ховало синці під очима.

Вона подивилася на цінник. Дві тисячі гривень.

Рука опустилася.

Це була третина її авансу.

Роман був правий. Боже, як же він був правий, і від цього хотілося вити. Вона не може дозволити собі це життя. Без його картки, без його дозволу вона — ніхто.

Вона згадала його слова: «Повернешся на ферму? Гній кидати?».

Перед очима постала батьківська хата. Стара, з облупленою фарбою. Вічна економія на світлі, важка праця на городі, руки матері, що потріскалися від землі. І сором. Пекучий сором повернення. "Розлучена". "Не втримала мужика". У селі це тавро гірше за прокляття.

А тут? Тут тепла підлога, ортопедичний матрац, посудомийна машина. І чоловік, який купує шуби коханкам, а їй кидає в’ялі троянди.

Що страшніше: злидні й свобода чи ситість і приниження?

Богдана повісила блузку назад. Акуратно. Ніби прощалася з мрією про гідність.

Вона тинялася торговим центром ще три години. Міряла взуття, яке не збиралася купувати. Розглядала книги, не читаючи назв. Пила дешеву каву на фудкорті, розтягуючи її на годину, аби тільки не йти.

Вона тягнула час, поки не стемніло. Поки магазини не почали опускати ролети.

Йти було нікуди.

Ключ у замку повернувся з огидним скреготом.

Богдана увійшла у квартиру, як у склеп. Тиша. Темрява. Лише миготіння телевізора з вітальні.

Роман був удома.

Він навіть не повернув голови, коли вона зайшла. Сидів на дивані, витягнувши ноги на столик, і пив пиво.

— З'явилася? — кинув він, не відриваючись від екрана. — Я думав, тебе знову вкрали. Вечеря де? Чи мені знову самому давитися бутербродами?

Його тон був буденним. Жодного натяку на вчорашній скандал. Жодного каяття. Він поводився так, ніби вона — зламана побутова техніка, яка раптом почала працювати з перебоями.

Богдана мовчки зняла чоботи. Вона хотіла крикнути. Хотіла шпурнути в нього сумкою. Хотіла сказати, що подала на розлучення.

Але замість цього вона просто пройшла повз.

— Я не голодна, — тихо сказала вона.