Глава 8

Двері квартири відчинилися, і Богдана мимоволі примружилася.

У коридорі, де мала панувати темрява й порожнеча, горіло яскраве  світло. А  притулившись плечем до одвірка вітальні, стояв Роман.

Він був без піджака, краватка розв’язана і теліпалася на шиї, як зашморг. Руки схрещені на грудях. Очі — дві темні щілини, в яких плескалася суміш здивування і злої, хмільної підозри.

Богдана завмерла на порозі. Серце пропустило удар, але вже не від радості.

— Ну, привіт, — голос Романа був тихим, але в ньому дзвеніла сталь. — А я думаю: де моя дружина? Дзвоню, стукаю, а вдома нікого. А вона, виявляється, гуляє.

Його погляд повільно перемістився на Демида, який стояв за спиною Богдани.

— І не сама гуляє. З моїм найкращим другом.

Демид зробив крок уперед, затуляючи Богдану собою. Його обличчя скам'яніло.

— Не починай, Ромо. Ти не так усе зрозумів.

— Та невже? — Роман відштовхнувся від стіни, хитаючись. Від нього несло дорогим спиртним й чужими парфумами. — Я поїхав з корпоративу, бо хвилювався за неї! Приїжджаю — двері замкнені, ніхто не відчиняє. І тут з’являєтеся ви. Удвох. З нічної прогулянки. Цікаво виходить, так? Я там місця собі не знаходжу, а ви тут... втішаєте одне одного?

Богдана відчула, як усередині закипає образа. Гірка, отруйна.

— Ти хвилювався? — перепитала вона, виходячи з-за спини Демида. — Ти?!

— Я! — гаркнув Роман. — Я кинув усе, примчав додому, а дружини немає! Зате є Демид. Як завжди, поруч. Може, це ти мені поясниш, друже, чому ти крутишся біля моєї дружини, варто мені тільки поріг переступити?

— Заткнися, Романе, — голос Демида пролунав як постріл.

У квартирі повисла тиша. Демид підійшов до Романа впритул. Він був вищим, ширшим у плечах, і зараз від нього віяло небезпекою.

— Ти ігнорував її дзвінки, — карбуючи кожне слово, сказав Демид. — Вона дзвонила тобі тричі. Вона писала, що до квартири хтось ломиться. Що їй страшно. Що їй погано.

Роман на мить розгубився, але тут же начепив маску зарозумілості.

— Я не чув... Було гучно...

— Брехня, — обірвав його Демид. — Повідомлення було прочитане. Ти бачив його. І ти скинув її виклик. Ти скинув, Романе, поки твоя дружина задихалася від жаху в замкненій квартирі.

Роман відступив на крок, впершись спиною в стіну.

— Та не було ніякого злодія! — випалив він. — Їй здалося! Як завжди, істерика на рівному місці, аби привернути увагу!

— Ми переглянули камери з охороною, — спокійно, вбивчо спокійно продовжив Демид. — Там був зломщик. І якби я не приїхав, невідомо, чим би це закінчилося. Поки ти розважався, я робив твою роботу. Я захищав твою дружину.

Він тицьнув пальцем Роману в груди. Жорстко.

— Скажи спасибі, що я не набив тобі пику прямо тут. За неї.

Демид різко розвернувся до Богдани. Його погляд пом’якшав лише на секунду.

— Зачини двері на замок. Одразу.

І вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки у вікнах.

Вони залишилися удвох.

Роман важко дихав, поправляючи сорочку. Богдана стояла посеред коридору, не знімаючи пальта. Їй було холодно. Цей холод йшов зсередини, заморожуючи почуття, страх, любов — усе, що колись жило в цьому домі.

— Ну що? — Роман спробував перейти в наступ. — Задоволена? Нацькувала на мене Демида? Зробила з мене монстра?

Богдана подивилася на нього. Довго. Уважно. Ніби бачила вперше.

Вона бачила розмазану помаду в куточку його губ. Ледь помітну, але вона була. 

— Де ти був, Ромо? — запитала вона тихо.

— Я ж сказав! На корпоративі!

— Брешеш.

Це слово впало між ними каменем.

— Ти поїхав з ресторану ще о дев’ятій. З Тетяною. Я бачила фото. І Вероніка бачила. Всі бачили.

Вона сказала це для провокації, бо точно не знала з ким він поїхав. Просто жіноче серце казало, що то була вона. 

Роман застиг. Його обличчя пішло червоними плямами.

— Ти стежиш за мною? — прошипів він. — Серйозно? Докотилася до шпигунства?

— Мені не треба стежити. Ти навіть не намагаєшся ховатися. Ти так зневажаєш мене, що навіть не вигадуєш правдоподібну брехню.

Вона почала розстібати пальто. 

— Ти залишив мене саму на свято. Ти не приїхав, коли я благала про допомогу. Ти зраджуєш мені з жінкою, якій купив шубу на наші гроші.

— Яку шубу? Ти мариш? — він спробував розсміятися, але сміх вийшов істеричним.

— Ту саму, Ромо. Чек на яку я знайшла в твоїй кишені.

Він замовк. Аргументи скінчилися. Залишилася тільки гола, неприваблива правда.

Богдана відчула дивне полегшення. Ніби скинула важкий мішок, який тягла роками.