Глава 7

Богдана вдихнула морозне повітря, прискоривши крок. Ще годину тому цей елітний двір із ландшафтним дизайном та закритим периметром здавався Богдані фортецею. Тепер він нагадував пастку.

Новини від начальника охорони впали на голову, як цегла. За останні два тижні в їх домі було дві пограбовані квартири і три невдалі спроби. 

— Виявилося, у будинковому чаті про це сурмлять уже тиждень, — Богдана нервово потерла скроню, дивлячись на темні вікна своєї багатоповерхівки. — А я туди сто років не заходила. Там вічно якісь суперечки за парковку чи дитячий майданчик... Я просто вимкнула сповіщення.

— Не картай себе, — голос Демида звучав рівно, заспокійливо. — Ти не зобов'язана моніторити чати 24/7. Це робота охорони, за яку ви, до речі, платите чималі гроші.

Вони повільно йшли від будки охороши через двір. Ліхтарі відкидали довгі тіні, вітер грався полами розстебнутого пальто Демида.

— Але як? — не вгамовувалася Богдана. — Ми ж переглянули відео. Сторонніх не було. Ніхто чужий не заходив у мій під'їзд у цей час.

Демид зупинився, подивився на величезний будинок-мурашник.

— Схема стара як світ, Дано, — він говорив зі знанням справи. — Зазвичай у таких випадках злодії знімають квартиру в цьому ж під'їзді. На місяць-два. Офіційно, через рієлтора, щоб не викликати підозр. Вони отримують ключі, магнітні перепустки, доступ до всіх поверхів. Живуть поруч, вітаються з сусідами в ліфті, а паралельно "пасуть" квартири. Вивчають графіки, замки...

Богдана здригнулася.

— Тобто... цей хтось живе поруч? Може, навіть на моєму поверсі?

— Або поверхом вище. Або нижче. Тому він так швидко зник, коли почув твій голос. Йому не треба було бігти на вулицю. Він просто зайшов у "свою" квартиру і замкнувся.

Богдані стало млосно. Відчуття безпеки, яке дарували товсті стіни та броньовані двері, розвіялося вмить. Вона уявила, як хтось спостерігає за нею у вічко дверей, коли вона виходить на роботу. Хтось, хто знає, коли її немає вдома.

— Ось тобі й "бізнес-клас", — гірко зітхнула вона, обхопивши себе руками. — Ми сюди переїхали, щоб почуватися спокійно. А виходить...

— Спокій не залежить від паркану, — тихо сказав Демид. — Він залежить від того, хто поруч.

Ця фраза зависла в повітрі, двозначна й гостра. Богдана не знайшла, що відповісти.

Вони підійшли до під'їзду. Демид відчинив двері своїм магнітним ключем (Роман колись дав йому дублікат "про всяк випадок", коли вони їздили у відпустку і просили поливати квіти).

— Я проведу тебе до самої квартири, — це прозвучало не як пропозиція, а як факт. — Зайду, перевірю все ще раз.

У ліфті вони мовчали. Дзеркальні стіни відображали їхні фігури: високого, похмурого Демида, який нагадував скелю, і маленьку, налякану Богдану, що тулилася до стіни.

Коли ліфт денькнув на її поверсі, тиша коридору здалася оглушливою.

— Слухай, — Демид зупинився біля її дверей, поки вона шукала ключі. — У будь-якому разі, коли Рома повернеться... скажи йому, щоб установив "тривожну кнопку".

Богдана підвела на нього очі.

— Кнопку?

— Так. Охоронна сигналізація — це добре, але коли ти вдома, вона вимкнена. А тривожна кнопка працює завжди. Натиснула — і за три хвилини тут буде наряд. Не завадить для таких випадків. Особливо якщо він... часто затримується на роботі.

Останні слова він вимовив із ледь помітною жорсткістю. Він знав, що Роман не затримується на роботі. Він знав, де Роман. Але продовжував грати роль турботливого друга, щоб не добивати її.

— Дякую тобі, Демиде, — тихо сказала вона. — Вже пізно, ніч майже... А ти тут зі мною возишся, як із малою дитиною. У тебе ж свої справи, своє життя...

Вона спробувала всміхнутися, але вийшло криво.

Демид дивився на неї зверху вниз. Його обличчя в напівтемряві здавалося висіченим із каменю, але в очах плескалося щось тепле, щемке.

— Та кинь, — він недбало махнув рукою, відганяючи її подяку. — Які там справи. Ти ж знаєш, я завжди поруч.

Він хотів додати "для тебе". Але промовчав.