Глава 6

Демид затягнув вузол краватки з такою силою, ніби хотів себе задушити. Темно-синій, стриманий шовк. Ідеально випрасувана сорочка. Він стояв перед дзеркалом і ненавидів власне відображення.

Він знав, для кого це все. І від цього знання йому хотілося розбити дзеркало.

У машині він зловив свій погляд у дзеркалі заднього виду — надто зосереджений, надто глибокий. Це не був погляд чоловіка, який їде на корпоратив колегами. Це був погляд чоловіка, який їде на побачення.

— Припини, — гаркнув він сам собі, вдавлюючи педаль газу.

Ресторан зустрів його какофонією звуків. Дзвін келихів, сміх, дешева попса, від якої в’янули вуха. Офіціанти снували між столами, розносячи закуски. Демид взагалі не розумів, нащо компанія влаштувала цей корпоратив. Яким боком День закоханих до них? 

Демид увійшов у залу і відразу почав сканувати простір.

Її не було.

Він відчув, як усередині все обірвалося. Він чекав її. Уявляв, як вона увійде — сором’язлива, у простій, але елегантній сукні, з тією м’якою усмішкою, від якої в нього теплішало на душі. Він хотів побачити її, просто щоб знати, що вона усміхається.

— О, Демиде! — важка рука Романа впала йому на плече. Новоспечений начальник був уже добряче напідпитку. Його обличчя лисніло від задоволення. — Ти чого такий кислий? Свято ж! Розслабся!

Демид скинув його руку.

— Де Богдана? — запитав він різко.

— Та захворіла, — відмахнувся Роман. — Тиск скаче, голова болить. Ну ти знаєш цих жінок, вічно їм щось не так. Нехай відпочине, а я тут трохи розвіюся.

У грудях Демида кольнуло. Захворіла. Сама вдома. А цей... цей клоун скаче тут, як підліток.

— Може, тобі варто було з нею залишитися? — запитав Демид, ледве стримуючи бажання врізати другу.

— Та кинь ти, — Роман скривився. — Це ж просто бабські примхи. Пониє і перестане. Я їй тільки заважатиму. Хай поспить.

Він зареготав і пішов до групи колег, де вже чувся жіночий сміх. Демид залишився стояти, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.

Вечір тягнувся. Роман був зіркою програми: виголошував тости, танцював, сипав жартами. А Демид сидів, як статуя, і дивився в одну точку. Музика дратувала. Сміх здавався фальшивим.

Коли секретарка Оля спробувала витягнути його на танцпол, він буркнув щось нерозбірливе і вийшов на вулицю.

Холодне зимове повітря трохи провітрило голову. Він видихнув, дивлячись на темне небо.

Чому? Чому він не може викинути її з голови? Вона — дружина його друга. Вона — табу.

Богдана.

Він пам’ятав день їхнього знайомства краще, ніж власний день народження.

Це був ідеальний вечір. Той рідкісний випадок, коли всесвіт нарешті повернувся до Демида правильним боком.

Він познайомився з нею  в книгарні. Вона потягнулася за останньою книгою Ремарка на полиці, а він... він просто віддав їй цю книгу. Вона усміхнулася — так тепло, що в нього запотіли окуляри. Слово за слово, жарт за жартом, і ось вони вже гуляють вечірнім містом, п’ють гарячий шоколад із паперових стаканчиків і говорять про все на світі.

Богдана. Навіть ім’я в неї звучало як музика.

Демид ішов поруч із нею і не вірив своєму щастю. Вона сміялася з його жартів. Вона дивилася на нього з непідробним інтересом. Він відчував той самий «клац» усередині, про який пишуть у книгах. Він уже планував, як запросить її на побачення завтра, як покаже їй своє улюблене місце на набережній...

— Демиде! Старий! Ти?

Цей голос розрізав романтичну атмосферу, як ніж розрізає полотно.

До узбіччя, піднявши хмару бризок, хвацько підрулив чорний седан. Вікно опустилося, і з салону визирнув Роман.

Його найкращий друг. Душа компанії. Улюбленець долі.

— Привіт, Ром, — Демид намагався усміхнутися, хоча всередині кольнуло неприємне передчуття. — А ми тут... гуляємо.

Роман вийшов із машини. У розстебнутому пальті, впевнений, сяючий, він виглядав як модель з обкладинки чоловічого журналу. Його погляд миттєво ковзнув повз Демида і вчепився в Богдану.

— Ого, — Роман присвиснув, нахабно оцінюючи її з ніг до голови. — А ти, виявляється, тихушник, Демиде. Ховаєш від друзів таку красуню?

Богдана трохи зніяковіла, але усміхнулася. Роман мав цю прокляту харизму, яка діяла на жінок як гіпноз.

— Я Богдана, — сказала вона.

— Роман, — він простягнув руку, але замість рукостискання ледь помітно торкнувся її пальців, затримавши дотик на секунду довше, ніж дозволяли правила пристойності. — Для друзів — просто Рома. А для таких чарівних дівчат — готовий бути ким завгодно.

Демид відчув, як його відтісняють. Фізично і ментально. Роман просто зайняв собою весь простір. Він жартував, сипав компліментами, розповідав якісь байки, і Богдана сміялася. Вона сміялася вже не з жартів Демида. Вона сміялася для Романа.

— Слухайте, ви ж змерзли! — раптом вигукнув Роман, перебивши Демида на півслові. — У Богданки вже ніс червоний. Не діло це. Сідайте, підкину. Куди вам?