Глава 5

Минула година. Шістдесят хвилин, кожна з яких вбивала чергову надію. Богдана сиділа в тому ж кріслі, загорнувшись у плед, який більше не грів. Телевізор жив своїм життям — на екрані герої цілувалися під дощем, святкуючи свій хепі-енд, а Богдана відчувала, як її власна реальність розсипається на порох.

Де він?

Навіть найдовші затори в нічному місті не могли тривати вічно. Вже давно можна було доїхати. Вже давно можна було забігти в квартиру, обійняти, сказати: «Я тут, ти в безпеці».

Пальці, що тремтіли від холоду й напруги, знову потягнулися до телефону. Вона набрала його номер.

Гудки. Довгі, байдужі, як удари метронома.

Один. П’ятий. Восьмий.

Скинув.

Богдана завмерла. Він скинув виклик дружини, до якої, за легендою, мчав рятувати, бо їй зле.

Екран засвітився повідомленням.

Чоловік: «Бодю, не істери. Я подзвонив сусідові, біля наших дверей нікого немає. Усе нормально. Гудяємо далі. Буду пізно, лягай спати».

Повітря різко вибило з легень, наче її вдарили в сонячне сплетіння.

Богдана перечитала ці слова раз, вдруге, втретє. Літери розпливалися перед очима, але зміст впалювався у мозок розпеченим залізом.

Картковий будинок її ілюзій завалився беззвучно й остаточно.

Він не їхав до неї. Він ніколи не збирався їхати.

Раптова здогадка прошила її свідомість страшною ясністю. Демид не збрехав. Роман справді поїхав з ресторану. Він розіграв сцену стурбованого чоловіка перед колегами, сів у таксі... і поїхав туди, де на нього чекали. Туди, де не було «зайвих людей».

Це було настільки цинічно, настільки брудно, що Богдану знудило.

Кімната похилилася. Стіни раптом стали тісними, стеля почала тиснути на плечі. Серце зірвалося з ритму і заколотило десь у горлі, перекриваючи кисень.

Вона спробувала вдихнути, але повітря не проходило. Груди стиснуло спазмом.

Це була реакція організму, який відмовлявся приймати таку кількість болю. Її накрила хвиля запаморочення. В очах потемніло, кинуло в холодний піт. Руки трусилися так сильно, що телефон випав на килим.

Богдана спробувала підвестися, щоб дійти до вікна, відчинити кватирку, вдихнути хоч краплю кисню, але ноги підкосилися. Вона зсунулася з крісла на підлогу, обхопивши себе руками за плечі, намагаючись вгамувати цей нестерпний внутрішній холод.

Вона одна. Зовсім одна в цьому великому місті. І нікому немає до неї діла.

Телефон на килимі завібрував, і цей звук здався їй гуркотом грому.

Демид.

Вона потягнулася до екрана, ледь влучивши пальцем по зеленій кнопці.

— Богдано? — його голос звучав насторожено, наче він відчув неладне через відстань. — Ти як? Роман приїхав? Чому мовчиш?

— Демиде... — вона не говорила, вона хрипіла, ковтаючи сльози. — Він не приїхав, і...

— Що таке? Як це він не приїхав?

— Так... — вирвалося з неї разом із риданням. — Він не приїхав... Він написав, що гуляє... А я... я не можу дихати... Кімната кружляє... Я зараз знепритомнію...

— Так, стоп! — голос Демида миттєво змінився. Зникли нотки сумніву, з’явився жорсткий, командирський тон. — Відставити істерику. Ти мене чуєш?

— Я викличу швидку... 

— Ніякої швидкої, ти будеш чекати їх сорок хвилин. Слухай мене уважно. Я вже їду. Я розвернувся на півдорозі, відчув, що щось не так. Я буду в тебе через сім хвилин.

— Сім хвилин... — повторила вона, хапаючи ротом повітря.

— Так. Відвезу тебе сам до лікарні. Тобі треба просто заспокоїтися. Це нерви, Богдано. Просто нерви.

— Дякую... — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі струмки, змиваючи залишки макіяжу.

— Не дякуй. Просто чекай на мене. Не намагайся вставати, якщо паморочиться голова. Я дзвонитиму в домофон, поки ти не відповіси. Доповзи до трубки, якщо треба, але відчини. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Тримайся. Я вже поруч.

Виклик обірвався. Богдана опустила голову на коліна і заплющила очі. Темрява навколо все ще була густою і страшною, але тепер у ній з’явився маленький, слабкий промінь надії — звук чужого мотора, що мчить крізь ніч, щоб врятувати її, поки рідна людина «гуляє далі».