Глава 4

Хоч вони і не так довго у шлюбі, День закоханих уже роки три не святкували. Раніше Роман був романтиком, влаштовував для неї милі побачення у цей день, дарував подарунки, а потів все само якось закінчилося. 

Цього разу Роман виповз на кухню ближче до дев’ятої. Зім’ята футболка, сліди подушки на щоці. Не дивлячись на дружину, він мовчки поставив на стіл букет, який, вочевидь, купив ще вчора ввечері в підземному переході і ховав десь на балконі.

Пʼять троянд. Три із них уже схилили голівки, їхні пелюстки потемніли й зсохлися по краях.

— Зі святом, — буркнув він у простір і, не чекаючи реакції, почовгав у ванну.

Богдана дивилася на ці мертві квіти і відчувала, як усередині розростається порожнеча, яку нічим заповнити.

— Дякую, — прошепотіла вона в спину, яку вже не бачила.

І це все?

Жодної шоколадки, жодної листівки. А як же обіцянка? Ще місяць тому, коли він був у гуморі, Роман клявся: «Даночко, на чотирнадцяте лютого буде тобі новенький телефон. Останньої моделі і на 2Тб памʼяті. Будуть у тебе фотки як у королеви».

Королева отримала гербарій у целофані.

День протікав сіро і в’язко, як розтоплений сніг за вікном. Але ближче до вечора квартира ожила. Роман почав збиратися. Він ретельно голився, насвистуючи веселу мелодію, одягнув найкращу сорочку, дістав парадні штани. Кімнату заповнив аромат його парфумів — дорогих, вечірніх, тих, що береглися для особливих випадків.

Його настрій, на відміну від настрою Богдани, злітав у стратосферу.

— Богдано! — гукнув він зі спальні. — Де мої оксфорди? Ті, коричневі? І краватка! Краватка де?

Богдана увійшла до кімнати, дістала з верхньої полиці коробку, здула з неї пил.

— Ось. А ти куди такий красивий?

— Ну як, корпоратив же, — він крутився перед дзеркалом, поправляючи комір. — Керівництво проставляється. Святкуємо.

— Я думала, ви в ресторан планували, — обережно почала вона, відчуваючи, як тремтить голос. — Може... я з тобою? Ти ж казав, це неформальна зустріч. 

Роман завмер. Він подивився на неї так, наче вона запропонувала йому піти на корпоратив у піжамі. Погляд був сумішшю подиву і роздратування.

— Зі мною? — він скривився. — Дано, не вигадуй. Там суто чоловіча компанія, наш відділ. Який вигляд це матиме? Усі самі, а я з дружиною, як мамій? Не сміши.

Богдана кивнула. Вона навіть спробувала усміхнутися, щоб приховати образу, що пекла горло.

— Зрозуміло. Гаразд. Тільки не затримуйся, будь ласка.

Він швидко зав’язав краватку, схопив ключі й пішов до дверей. Не підійшов. Не обійняв. Не сказав навіть чергового «не сумуй». Просто грюкнули вхідні двері, відрізавши її від його свята.

Богдана залишилася стояти посеред кімнати з порожньою коробкою з-під взуття в руках. Вона почувалася такою ж порожньою і непотрібною, як ця картонка.

Минула година, а може, й дві. По телевізору йшов якийсь бойовик, але Богдана не бачила екрана. Вона сиділа, втупившись у остиглий чай, коли телефон на столику ожив.

Повідомлення від Вероніки.

«Богданко, а ти чого не приїхала? Тут так весело, всі з парами, я думала, ви теж будете!»

Богдана перечитала текст тричі. Літери розпливалися перед очима. Холодний, липкий жах пробіг по спині.

Всі з парами?

Вона ще не встигла усвідомити сенс слів, як прийшло друге повідомлення. Фотографія.

Яскравий вхід до ресторану. Група людей, усміхнених, щасливих. Чоловіки в костюмах, жінки у вечірніх сукнях. І серед них — Роман. Він стояв поруч із Тетяною з планового відділу. Богдана бачила її лише раз на новорічному корпоративі.

Але погляд Богдани прикувало не обличчя суперниці. Її погляд вчепився в одяг.

На Тетяні була шуба. Норкова. Колір графіт. Точна копія тієї, про яку мріяла Богдана. Тієї, чек на яку вона знайшла в кишені чоловіка два місяці тому.

Світ навколо хитнувся. Це не міг бути збіг.

Пальці тремтіли так сильно, що вона ледь влучала по клавішах.

«Які ви гарні! Наступного разу обов'язково приєднаюся ♥» — надрукувала вона на автоматі, керуючись інстинктом загнаного звіра: сховатися, не показати рану.

Вона кинула телефон на диван і закрила обличчя руками.

І саме в цей момент у тиші передпокою пролунав дивний звук.

Шкребіт.

Металевий, неприємний звук, ніби хтось намагався встромити ключ у замкову щілину, але той не підходив. Потім — тихий удар плечем у двері. І знову шкребіт, уже наполегливіший.

Богдана завмерла. Дихання перехопило. Вона була вдома одна. Час — пізній вечір. Сусіди на поверсі поїхали на вихідні.

Ручку вхідних дверей повільно натиснули вниз. Двері були замкнені, але сам факт того, що хтось стоїть там, за тонким шаром металу, і намагається увійти, паралізував її жахом.

— Хто там? — спробувала крикнути вона, але голос зрадив, перетворившись на писк.